Ми виїхали з передмістя столиці ще у лютому і знайшли притулок у тітки чоловіка на Черкащині. Жінка вона дуже хороша і хазяйновита. проте я прошу чоловіка аби ми з’їхали якнайшвидше, хоч тітка і проти. Справа не в мені, не в ній, а у її здоровезному котові.
Уже ввечері 24 лютого ми заїхали на подвір’я чоловікової тітоньки Галі. Вона жінка одинока у неї ми могли оселитись, адже у домі моїх батьків живе сестра з сім’єю, а у батьків чоловіка однокімнатна квартирка. Самі розумієте вчотирьох ну ніяк.
Дім наш цілий, ми їздили туди кілька разів, проте повертатись не поспішаємо. Ситуація нині така, що нам після усього пережитого не спокійно у власному домі. Та й діти малі. Тут спокійно, далеко від міст великих. Сирени не виють, навіть дітки у садок пішли, хоч інколи і бігають в укриття.
Тітку Галю я давно вже знаю – добра, спокійна і хазяйновита жінка. До нас ставиться з усією душею. за що я їй удячна безмежно. Моя робота передбачає п’ятигодинне перебування перед монітором комп’ютера, так вона мене і годує і поїть. Діток у садок може відвести, або забрати. Як мама рідна, тільки краще. Але є одне величезне пухнасте “але” – кіт Маркиз.
Кіт у тітки Галі дуже великий і пухнастий. Я коли вперше побачила думала, що то рись, так він на неї схожий. Тітка Галя душі в ньому не відчуває. Балакає з ним постійно, гладить. А що найнеприємніше – носить на плечах, навіть тоді, як їсти готує.
Я кілька разів натякала їй, що це не надто приємно, коли ми пиріжечки ліпимо, а з її плеча звисає здоровенний хвіст. Проте вона лиш сміється: “Маркіз мені за друга і за дитину. Він так звмик, як я йому забороню, донечко?”.
Я розумію. що в чужому монастирі зі своїм уставом не живуть, тому прошу чоловіка з’їхати на окреме житло, тим паче в селі у тітки варіантів оренди досить багато.
Чоловік каже. аби я свій характер поки заховала якнайдалі, адже часи зараз не ті, аби на котів дивитись. та й тітку Галю ображати не бажає. адже вона нас прийняла і піклується про нас.
А я уже й їсти не можу. У кого є пухнасті коти – мене зрозуміють. Шерсть, мов приправа до страв. От коли чергову волосинку виймаю з того, що їм, починаю думати, а з якого ж то вона частини Маркіза? Апетит пропадає зовсім.
Як же мені переконати чоловіка з’їхати, або відучити тітоньку від того. аби готувати з котом на плечах?
07,11,2022
Головна картинка ілюстративна.
