Ми з чоловіком будували будинок усе своє сімейне життя. Дім у нас і просторий і великий, адже ми з тим усе робили, аби місця стало на три родини, бо ж мали двох дітей. Усе у нас було і тихо і мирно, аж доки в домі не з’явилась молодша невістка. Тепер уже я п’ятого кута шукаю і мрію про одне – жити окремо.
Ми з Павлом вважай і не жили вдома, ото хіба кілька зимових місяців, коли з заробітків додому приїздили. Та й тоді не відпочивали, бо ж мали будову і що могли – робили самотужки.
Дім ми заклали великий, бо росли двоє дітей і мрія у нас про те, що в старості будемо коли них собі тупцювати. Красеня ми збудували на три поверхи, у селі і досі ні в кого подібного не має.
Якраз, коли ми вже ремонт закінчували, привів старший син невістку у дім. Ольга мені до душі припала одразу, та й вона мене полюбила. Все ми разом та вдвох. Навіть на роботі ото в полі в пана і то все поруч. Нам казали, що ми є донька і мама.
Гарно ми жили, тут нічого казати. Бюджет спільним був, бо ж нащо щось там ділити, як дім один, їмо разом, разом і заробляємо. Що придбати треба, я молодим гроші давала, бо мала в себе купку нашу. Ніколи у нас не було непорозумінь і якихось відносин натягнутих.
Та ось, оженився син мій менший і привів у дім свою дружину. Я з Ольгою гарно прийняла Тому, тут на нас гріха немає. Показали що і до чого, пояснили все, але з її боку тепла ми не відчули.
Ще коли ми поїхали полуницю збирати почалось: син менший із Томою відділились від нас. Я кажу, от так і так, є купка, то давайте до гурту, а вона глянула на мене здивовано, мовляв “чому то?”.
Приїхали ми додому, зароблені гроші вирішили вкласти у те, аби подвір’я застелити плиткою. Порахували скільки потрібно, і я пішла до Томи, кажу що треба від них от така сума. Т невістка лиш хмикнула і сказала, що грошей не мають, бо вже придбали собі машину.
Я думала, що те авто буде на нас на всіх, як що треба – узяв ключі і поїхав. Та вже Тома зчиняла таку бурю, як хто смів скористатись тим авто, що ми й забули про його існування.
Потім оце із їжею. Ми ж раніше все разом робили, а тут Тома узяла і в себе на поверсі кухню маленьку зробила. Я ледь не плакала, бо ж ми будували дім і кухню робили спільну спеціально, аби усім разом бути у родинному колі. А син із Томою от так узяли і відділились. Ще й продукти собі окремо купували тепер.
Дивлюсь, уже й Ольга стала собі щось готувати не порадившись. Уже в неділю не борщ, а капусняк собі зготує, а те що я наварю на всіх за три дні псу йде.
Поїхали ми минулого літа на полуницю, а невістка старша вже й не до купки гроші, а собі, мовляв. хочуть вони на відпочинок поїхати, а як треба дах перекрити, то хай дає гроші менший син із Тамарою, бо їхня сім’я вже досить додала до стін спільних.
А коли не стало мого чоловіка, та пішли онуки так і зовсім важко. Тома і Ольга не можуть дому поділити і вже в нас кімнати на ключ замикані стоять, бо ж “чужі” діти шкоду роблять.
Немає миру у нашім домі, бо невістки уже й ділять коли хто повинен підмести у маленькому спільному коридорчику, чи хто повинен вентель у підвалі замінити. Сини мої вже й між собою не балакають. А як така справа, то й порядку жодного. бо де є один господар, то все до ладу, а як спільне, то й не чиє.
Дивлюсь я на це все і гірко так, що й не передам. Уже думаю, а нащо ж ми із Павлом життя на ці стіни поклали, для чого? У домі ніколи тихо не буває, все хтось комусь щось доводить, а з’їхати ніхто із дітей не хоче, бо рахують, хто більше заробив і вклав у той дім.
Дивлюсь я на все це і думаю: а може ну його ту хату? Продати? Але хто ж дасть стільки, як ми сюди вклали?
А може то я вже до крайнощів доходжу і є який другий вихід?
