fbpx

Ми з Інною познайомилися на процедурах – обоє дуже хотіли дітей, але не могли їх мати. Чи це доля так пожартувала, але вона була в моїй палаті і щось їй було зле, я просто за свої сорок років була тут не вперше, тому й почала розраджувати. Зачепила біду.

Виявилося, що все у Інни погано – чоловік мало заробляє, її не цінує, все дітьми дорікає, на роботі теж одні негаразди, всі хочуть аби вона за всіх працювала, а у мене ж все зовсім навпаки – люблячий чоловік, у нас достатньо грошей і невеличкий бізнес у нього, а у мене хобі – малювання стало моєю професією і в школі, і на гуртках. Грошей не дуже приносить, але ж це робота з дітьми.

Почали ми отак дружити, мені ж не важко людину вислухати, коли у неї негаразди. Далі почала вона до мене приходити і наче хвалить все у мене. Але з таким відтінком, що то не моя заслуга. А вина перед нею.

– Так, гарна у вас хата, не те, що ми живемо в панельці аби вистачило на процедури.

– Ого, чоловік в тебе красень і не скажеш, що ти за мене краща, а мій…

– Робота у тебе до душі? А у мене всі хочуть на мені їздити, щоб я мовчки все за всіх робила і ще й дякувала.

А потім так між іншим просила позичити гроші. І я зичила і мені соромно було питати, коли вона віддасть.
Не раз у мене ночувала, коли чоловік її надто приходив «веселий». Але така тісна дружба не подобалася моєму чоловікові.

– У неї немає родичів? Я не знаю цю жінку і не хочу аби вона тут ночувала!

Мені приходилося приховувати, що вона ночує, коли чоловік у відрядженнях.

Ми так здружилися, що я порекомендувала її до себе на роботу, адже вона була талановитим менеджером і наша директорка мені подякувала.

– Слухай. – каже мені Інна, – давай відкриємо власну студію і переманимо всіх клієнтів? І грошей буде більше і ділитися ні з ким не треба буде.

– Але ж як так? ми ж роки з Настею працюємо.

– І що? Пора вже на себе працювати!

Я не погодилася, а Інна образилася. Казала, що я не хочу її підтримати, тому вона все зробить без мене. І вона справді відкрила студію, де переманила половину наших учнів. Мені лице лупилося перед Настею, адже студія – це не просто так, треба закупити полотна, фарби, роздатковий матеріал, пензлики, розчинники і купу всього іншого, а це великі гроші, які ж не повернеш.

Інна продовжувала мене до себе запрошувати. Коли справи у неї пішли не дуже, адже треба мати й постачальників і за оренду приміщення вчасно платити, а її приманка з акціями вийшла їй боком.

– Така ти подруга! Вічно зі мною так – нема на кого опертися!

Мене від цієї всієї «дружби» вже починало трясти, але я не знала як це припинити. Дякувати Богу він вчасно послав мені дитя, бо тоді чоловік сказав, що всілякі стреси нам ні до чого. Ми виїхали за кордон на відпочинок, а, коли вернулися, то я про Інну вже нічого й не чула.

Хоча, через десять років я її зустріла – вона зробила вигляд, що мене не знає. Мене такий поворот подій цілком влаштовував, попри те, що вона мені була винна кругленьку суму, адже я їй часто позичала за часів нашої дружби.

Якщо вона й змінилася зовні, то погляд її видавав все ту ж людину, якій всі винні і яку ніхто не розуміє і вона просто змушена жити так, як є.

«Якби мене хтось з цього витягнув, то я була б йому вдячна до кінця моїх днів» – казала вона мені колись.

Але тепер я точно бачу, що бути вдячною ця жінка не вміє, тому я теж зробила вигляд, що її не впізнала.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page