Ми років з сім тому у невеличкому селі хатинку собі під дачу купили. Практично задарма вона нам дісталась. Друзі сміялись, адже вона знаходилась за 270 кілометрів від столиці у селі, назви якого і на карті немає. але ми не зважали. Тиша, спокій, ніякої суєти великого міста. Усе потрібне ми з собою привозили, тож для нас то був наш маленький рай.
Поруч з нашою хатою, стоїть малесенька глиняна хатинка. У ній проживає, така ж маленька згорблена і завше усміхнена бабця Рая. Жінка вона одинока, принаймні ми так зрозуміли, адже ніколи не бачили, аби поріг її дому переступав хтось крім нас. дім теж, мов з казки. я навіть фото робила – вишиті подушки височіють на залізному ліжку. Величезна піч і глиняна долівка. Віконечка малесенькі, закриваються зробленими вручну “фіранками”.
Ми завше бабцю Раю шкодували. Кликали до себе на вечерю, привозили продукти зі столиці. Інколи, вона просила щось купити з аптеки і переслати їй в село, то ми ніколи з неї гроші і не брали. Будучи в селі їй хліб купували і крупи і молоко – шкодували стареньку завжди.
Як усе це почалось, так ми з чоловіком практично з того села і не виїздили. ото лиш за продуктами у найближче містечко. та на ринок. Бабця Рая нам список давала, того що їй потріно, то ми й привозили. Знову ж таки, коли вона зі свого вузлика починала нам гроші відраховувати, ми ніколи й не брали. Бабця дякувала, сльози втираючи і все “діточками” нас називала.
А влітку злягла наша Рая. Ми з чоловіком одразу зрозуміли, що щось серйозне, ото її в столицю до нашого знайомого в клініку і влаштували. Виявилось, що бабусю потрібно добряче підлікувати. Бабця, як тільки почула скільки то коштуватиме – в сльози. Ми ледь її заспокоїли, коли пообіцяли, що і лікування і перебування в закладі оплатимо.
Виписалась бабуся, ми її додому привезли, трішки оклигала до кінця літа. Ми вже за нею. як за рідною ходили.
А вчора прийшла до нас бабця Рая з запитанням, яке поставило нас із чоловіком у глухий кут:
— Дітки, – каже бабця довірливо. – Чи не позичите ви тисяч двадцять, доця моя хоче корову купити, дуже вже хорошу запропонували. Оксана, ви ж її знаєте, молоко в неї купуєте. Якщо є, то позичте їй, бо я долари міняти не хочу, що на купці лежать. А син із заробітків приїде скоро, то й віддасть вам.
Ми з чоловіком так і сіли. І донька у бабці є у якої ми для неї ж раз на тиждень банку молока купуємо, і долари на “купці” і син на заробітках.
Ми чемно відповіли, що грошей таких у нас після того, як її виписали з клініки у нас немає. Бабця поахала, поохала і пішла собі. А наступного дня прийшла з самого ранку цукру позичити знову: “Бо він такий дорогий, а пенсія така мала, а я солодкого так хочу, а нема”.
Людмила Т.
16,10,2022
Головна картинка ілюстративна з вільних джерел. Колаж.
