Ми завжди свята відзначаємо пишно – збираємо рідних за багатим столом. У нас будинок за містом, туди і їдемо на кілька днів, усім подобається. Знаєте, я думала хоч на хрестини онуку свекри прийдуть не з порожніми руками, може з рушником, чи квітами, але ж ні. Бачте, у них свій погляд на життя

Ми завжди свята відзначаємо пишно – збираємо рідних за багатим столом. У нас будинок за містом, туди і їдемо на кілька днів, усім подобається. Знаєте, я думала хоч на хрестини онуку свекри прийдуть не з порожніми руками, може з рушником, чи квітами, але ж ні. Бачте, у них свій погляд на життя.

Ми із чоловіком одружились 20 років тому. Обоє на той момент студенти, за душею тільки любов і вітер у кишенях. А ще – мрія про щасливе життя.

Батьки у нас також заможними не були, тож ми після весілля оселились у гуртожитку, та й то з допомоги батьків, бо там сімейних кімнат не було.

Ми планували навчатись, потім працювати, та діти вирішили, що їм уже час прийти у цей світ. Коли ми дізнались, що буде двійня, то за голову узялись – куди? Нам ще навчатись 2 роки, а у гуртожитку із дітками ну ніяк.

Моя мама кликала мене додому. Мовляв, чого сидіти і чекати від моря погоди. Вона вважала, що я повинна перевестись на заочне, а чоловік вийти працювати:

— Нічого не поробиш, не ви перші.

Та от мама мого чоловіка була проти такого. Їй сама ідея того, що ми будемо жити біля них,. чи біля моїх тата і мами була неприйнятною.

— Жила я біля свекрухи, куштувала того хліба. Нікому не побажаю.

Дуже швидко свекруха зібралась і подалась на заробітки разом із свекром. Ми спершу жили у них у квартирі, а вже з часом узяли собі двокімнатну на виплату.

Ми із чоловіком скінчили навчання, мама моя з дітками допомагала, свекри фінансово. Як могли так і вигрібали. Кожен вносив свою частку по мірі сил.

Мама моя ночами і днями і присісти біля малих не могла. Одне спить, інше хлипає. Вона пішла в декрет із роботи, тато також допомагав після зміни.

Та от свекри наші чомусь того не бачили і досі того не пам’ятають. Бачте їм і досі те, що саме вони нам допомогли із житлом, спокою не дає, хоч і минуло 15 років.

От як повернулись вони із тих заробітків, так і не впізнати людей. Правду кажуть, що гроші нікому на користь не йдуть. От так і тут, хоч плач.

Свекруха у нашій квартирі поводить себе, мов господиня. Може спокійно дорікнути що я пил не стерла на шафі (а вона стане на стілець і перевірить), чи зняти штори у вітальні, бо вона темного кольору не любить.

А ще, свекри завжди ідуть у наш дім із порожніми руками. Чи то ювілей, чи свято яке, а може день народження у наших дітей. Нічого. Ні тобі квіточки, ні презенту.

— Усе що мали, то ми вам уже дали. Аби ще хто, – і дивляться на моїх батьків красномовно, – вам так допоміг, як оце ми.

А це, хрестили ми свого синочка меншого. Зібрали гостей у нашому будиночку за містом. З мамою ми три дні там готували, а ще ж дитина маленька. Нам свято у копійку ввійшло, якби не мама, не знаю, чи й потягнули б ми самі.

Сини приїхали мої старші, хоч студенти обоє, а привезли братику дарунки гарні. Мої батьки, хоч і дали напередодні 5 тисяч на стіл, а все одного золотого хрестика і гарне покривало принесли онуку. От тільки свекри з порожніми руками прийшли.

За столом моя тітка сміючись розповідала, як обирала костюмчик малому. Мовляв, то така втіха з тих малісіньких одежок обирати щось:

— От скажіть. – до свекрів моїх звернулась. – то так душу гріє такими справами займатись. Правда ж?

Тітка нічого “кривого ” на увазі не мала. Вона була не в курсі того, що ті прийшли з порожніми руками:

— Ну так, – каже свекруха обвівши зверхнім поглядом усіх. – Костюмчики обирати, то не рятувати молоду родину у скруті, не квартиру купувати?

Мама моя не змовчала, бо то було не вперше вже і відповіла. що також гарно нашій сім’ї завжди допомагала. от хоч ремонт у тій квартирі, а вони із татом своїми руками робили, ще й діток няньчили.

— І нікого не дорікаю свахо. Ночей недоспаних не вигадую і не кажу, що на цей стіл саме ми із чоловіком гроші дали.

Свекруха після тих слів шумно встала з-за столу і вже за хвилину ми почули. як їхнє авто поїхало з двору.

А тепер мій чоловік мені спокою не дає через оті слова матері моєї. Бачте, свекри образились і чекають вибачень, але чомусь саме від мене.

От скажіть, за що тут вибачатись? Та й мама нічого такого не сказала, хіба ж не так?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page