— Ви справді вірите, що впораєтеся тут самі з двома малими? — Костянтин, чоловік із міцними, звичними до праці руками, зняв кепку і витер чоло. Його погляд ковзав по похиленому даху моєї нової оселі. — Тут же роботи — не злічити. А грубка? Вона ж ледь дихає. Зима в наших краях не питає, чи є у господині гроші на дрова.
Я міцніше притиснула до себе маленького Сергійка, відчуваючи, як ранковий туман просочується крізь легку куртку.
— У мене немає іншого виходу, Костянтине. В місті ми ледь зводили кінці з кінцями. Те, що залишилося від наших заощаджень… ну, ви ж розумієте, на квартиру там цього не вистачить. Навіть на перший внесок. А тут — свій куток.
— Куток — це добре, — кивнув він, примружившись на сонце. — Але вигляд у вас міський. Папери, книжки — це ваше. А от сокира чи шпатель — навряд чи. Скільки ви заплатили за цей розвалений маєток, якщо не секрет?
Я назвала суму — не в цифрах, а в порівнянні. Це було все, що ми збирали роками, мріючи про власне гніздечко в столиці. Тепер ці мрії перетворилися на стару глиняну хату та дірявий шифер.
— Багато це чи мало, але це все, що в мене є. Решту доведеться заробляти в місцевій школі.
Костянтин усміхнувся, і в кутиках його очей зібралися добрі зморшки.
— Ну, вчителька нам потрібна. Діти в селі потребують освіти не менше, ніж міські. А щодо хати. Не переймайтеся. Світ великий, і в ньому ще залишилися ті, хто пам’ятає, що таке совість. Відпочиньте з дороги. Наступної суботи я зазирну. Приведемо вашу оселю до ладу, щоб дим у небо йшов рівно, а не в хату.
Життя — дивна річ. Ще вчора я була дружиною успішного чоловіка, ми будували плани, обирали колір фіранок для майбутньої вітальні та сперечалися, куди поїхати влітку.
Але одна мить зруйнувала все. Мій Андрій пішов раптово. Лікарі лише розводили руками: «Серце. Буває навіть у молодих.». У ту хвилину світ для мене втратив кольори. Я залишилася в орендованій квартирі з одинадцятирічною Катрусею та семирічним Сергійком.
Зарплата вчительки початкових класів — це не той фундамент, на якому можна будувати майбутнє в мегаполісі. Оренда з’їдала майже все, що я заробляла.
Щоночі я рахувала копійки, і цифри невблаганно вели мене до прірви. Саме тоді я зрозуміла: треба тікати. Тікати туди, де земля зможе нас прогодувати, де життя повільніше і де за дах над головою не треба віддавати останню сорочку.
Мій директор школи виявився людиною чуйною. Він зателефонував у районне управління освіти, і вже за тиждень я знала, що нас чекають у селі на самому краю області. Там бракувало вчителів, а місцеве господарство пропонувало стару хату з великою ділянкою.
Ми збиралися швидко. Наші речі помістилися в невелику вантажівку. Діти мовчали, дивлячись у вікно на багатоповерхівки, що зникали вдалині. Я бачила в їхніх очах тривогу, але намагалася триматися.
— Там ліс поруч, — казала я Катрусі. — І річка. Будемо збирати гриби, заведемо собаку.
Вона лише кивнула, міцніше обіймаючи свого іграшкового ведмедика. Вона подорослішала за ці місяці занадто швидко.
Село зустріло нас тишею та запахом соснової смоли. Хата була справді старою. Сірі стіни, зарослий двір, хвіртка, що жалібно скрипіла від кожного подиху вітру. Але ділянка… вона була прекрасною. Вона спускалася прямо до узлісся, а за деревами виблискувала стрічка невеликої річки.
Поки ми вивантажували коробки, до нас підійшли перші гості. Сусіди.
— З новосіллям, сусідко! — гукнула жінка в яскравій хустці, несучи в руках величезну миску, накриту рушником. — Я Наталія Іванівна, а це мій Павло. Ми тут через паркан живемо. Ви не дивіться, що хата непривітна, вона просто сумувала за людьми.
Павло Михайлович, високий чоловік із мозолистими руками, кивнув мені:
— Ви, головне, не соромтеся. Якщо щось потече чи заклинить — гукайте. У селі поодинці ніхто не виживає.
Того вечора ми вперше за довгий час вечеряли спокійно. Наталія Іванівна принесла пироги з капустою — такі запашні, що навіть Сергійко, який зазвичай погано їв, попросив добавки. Ми сиділи при світлі єдиної лампочки, і мені здавалося, що стіни будинку почали потроху зігріватися від нашої присутності.
Почалася робота. Школа була невеликою, затишною. Мої нові учні дивилися на мене з цікавістю. Вони були іншими, ніж міські діти — більш щирими, загартованими працею, трохи сором’язливими. Катруся пішла у свій клас, а Сергійко сів за першу парту в моєму кабінеті.
Дні летіли швидко. Робота в школі, перевірка зошитів при світлі настільної лампи, а вранці — боротьба з холодом у хаті. Я вчилася топити піч, розрізняти види дров.
Прийшла весна. Сусіди постійно підказували: «Ганно, картоплю ще рано», «Тут краще цибулю посадити, тут земля легша».
Сніг зійшов, оголивши все те сміття, що накопичувалося на подвір’ї роками. Я з жахом дивилася на купи старих гілок, якісь іржаві залізяки та повалені дерева біля лісу. Мені здавалося, що я буду прибирати це до наступної зими.
— Мамо, не хвилюйся, — сказала одного разу Катруся після школи. — Ми з Мишком домовилися. — З яким Мишком? — здивувалася я. — З моїм однокласником. Він сказав, що вони щось придумають.
Я не надала цьому значення, поки в суботу вранці не почула на вулиці гамір. Виглянувши у вікно, я заніміла. Весь мій двір був заповнений дітьми. Одинадцятирічні хлопці та дівчата з граблями та рукавичками, жваво обговорювали план дій.
— Добрий день, Ганно Миколаївно! — гукнув Мишко, міцний хлопець у картатій сорочці. — Ми вирішили зробити суботник. Ви ж наша вчителька, ми не можемо дозволити, щоб у вас на городі був такий безлад!
Я вийшла на ганок, відчуваючи, як до горла підступає клубок.
— Діти, ви що… вас хтось просив?
— Ніхто не просив, — усміхнулася Катруся, яка вже тягла велику гілку до кінця ділянки. — Ми самі.
Вони працювали як маленькі мурахи. Сміх, жарти, дитяче завзяття — мій похмурий двір на очах ставав чистим і охайним. Ми вирішили розпалити велике багаття в кінці городу, щоб спалити сухе бадилля. Повітря наповнилося солодкуватим димом.
В цей момент на хвіртці з’явилася Наталія Іванівна.
— Ого, яка компанія! — засміялася вона. — Ганно, я тут пиріжків напекла, треба ж працівників пригостити. Став чайник, а я ще варення принесу.
Ми винесли надвір великий стіл. Діти з апетитом їли домашню випічку, запиваючи її гарячим чаєм із трав. Я дивилася на них і розуміла: ці діти навчили мене більше, ніж я їх. Вони навчили мене, що справжня сила — у єдності.
Не встигли ми проводити школярів, як до хати під’їхав стара вантажівка. З кабіни вийшов Костянтин, а з ним ще двоє чоловіків.
— Ну що, господине, обіцяв — прийшов, — діловито промовив він. — Голова господарства виділив матеріали на дах. Сказав, що вчителька без стелі над головою — це непорядок у селі.
Вони залізли на дах, і незабаром по всьому селу рознісся стукіт молотків. Я ледь встигала подавати їм воду. Костянтин працював швидко і впевнено. Коли сонце почало сідати, він спустився вниз і підійшов до печі. — Давай перевіримо твій «камін», — усміхнувся він.
Він поліз на горище, щось покрутив, почистив димар довгою жердиною.
— Буде гріти, — резюмував він. — Тільки за тиждень ще раз загляну, треба цеглу підправити. А поки — живи спокійно.
— Костянтине, я навіть не знаю, як вам віддячити. У мене немає можливості зараз заплатити стільки, скільки ця робота коштує.
Він махнув рукою, сідаючи в машину.
— Не все в цьому житті вимірюється дзвінкою монетою, Ганно. Ти наших дітей вчиш — це і є твоя плата. Ми ж тут як одна родина. Сьогодні ми тобі допомогли, завтра ти комусь допоможеш. Так і тримаємося.
Коли майстри поїхали, я залишилася на ганку. На небі почали з’являтися перші зірки. Зі школи доносився далекий гавкіт собак, а з річки віяло прохолодою. У хаті було тепло — піч тепер гула рівно і впевнено, не випускаючи диму в кімнату.
Катруся і Сергійко вже спали, натомлені насиченим днем. Я присіла на стару лаву і вперше за довгий час відчула спокій. У місті я почувалася самотньою піщинкою у величезному механізмі.
Тут, серед цих людей, які не боялися мозолів і завжди були готові прийти на допомогу, я знову відчула себе частиною чогось великого і справжнього.
Стара приказка про те, що світ тримається на добрих людях, перестала бути для мене просто словами. Це була моя нова реальність. Я знала, що попереду ще багато труднощів. Потрібно буде готуватися до зими, висаджувати город, справлятися з дитячими хворобами. Але тепер я не боялася.
Я зрозуміла: дім — це не просто стіни та дах. Дім — це люди, які поруч. Це сусіди, які приносять пироги без жодної нагоди. Це учні, які готові прийти на допомогу вчительці в суботу. Це майстри, які лагодять дах, бо «так треба».
Я закрила очі і вдихнула весняне повітря. У ньому був запах надії. Можливо, саме тут, у цьому старому будинку біля лісу, ми нарешті знайдемо те щастя, яке так довго шукали.
Минув рік. Мій сад розцвів неймовірними кольорами. На місці старих завалів тепер акуратні грядки. Костянтин виявився правим — хата просто сумувала за людьми. Тепер вона сяє новими вікнами, а дим із комина весело в’ється в небо нової зими.
Будем жити, аби лиш мир.
Головна картинка ілюстративна.
