Звичайно, що я з себе не знімаю відповідальності, хоча якби ми жили в місті, то, може, якось би по-іншому поставилися до цього. А так в селі, де кожен про кожного знає більше, ніж треба, де всі на виду. Тому я вважала поведінку чоловіка несусвітньою, мені навіть хотілося зробити вигляд, що я його не знаю.
Все почалося з того, що я мала привести на світ нашого первістка. З цього все й почалося.
Справа в тому, що ми були одружені двадцять років і за цей час нічого не виходило. А тут на тобі – чудо. І чоловік почав дуже перейматися тим, щоб зі мною і дитиною все було гаразд.
Скажу так, що його й поперек болів, ноги пухли, він плакав з приводу і без. Спочатку мене це смішило, а далі почало дратувати.
Але це були лишень квіточки.
Коли народилася наша дівчинка, то мені здалося, що чоловік сам не свій. Наша донечка й справді була дуже милою дитиною, навіть не була така червона, як то всі бувають. Красунечка просто.
Але навіть сторонні запевняли, що дитина таки гарна.
– Це наш дар, – сказав чоловік.
Ну сказав і сказав, але він все те почав сприймати якось дуже до серця. Спочатку він почав читати про дітей-індиго, про їх особливу роль у світі, про те, як розвивати їхні здібності. Наша хата була завалена такими книгами, чоловік не працював на роботі, а все крутився навколо дитини.
Звичайно, що між нами почалися суперечки.
– Ти маєш заробити кошти, аби я мала що їсти і твоя дитина, раз ти так над нею трясешся.
Але він був категорично проти, казав, що хоче бути поруч з дитиною, що не буде її віддавати в садок, бо їй потрібна спеціальна освіта.
– Може, білочка?, – питала мене свекруха.
– Та якби, думаю, щось не то, – відказувала втомлено я, – може, до священика?
Але методи наші нічого не дали.
Микола вже почав кудись їздити, бо я бачила квитки в його кишенях. Я не знала, що коїться і була геть невиспана, стомлена. Мені хотілося підтримки в чоловіка, а він почав отак чудити.
Я була певна, що все налагодиться, а гроші ми й так собі відкладали на рахунок, тому я залишила маму на кілька годин, а сама поїхала в банк.
І там я дізнаюся, що чоловік все зняв… Я в поліцію, я до свекрухи, до його братів, щоб шукали його.
Нарешті через два місяці він вернувся. Виглядав, як той пес пошарпаний.
– Зможеш мене пробачити?, – спитав він мене.
– А що я маю робити, – відказала я.
Вже потім ми звернулися за допомогою до спеціалістів і то мені підказало це не серце, а в поліції.
– Як психічний стан вашого чоловіка?
І ось тут я й закліпала очима і все розказала.
– Що ж, очевидно, що він потребував допомоги і хтось ним скористався, – відказали мені на мою розповідь.
Так, Микола не справився з такою великою відповідальністю і не було кому його підтримати. Якби я це вчасно помітила, то обійшлося все б набагато дешевше.
Але вже пройшло два роки, чоловік прийшов в норму, працює і тішиться тим, яка чудова у нього донька. Я дуже рада, що все так обернулося, що біда взяла грошима, а все інше ми вже самі.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
