Звичайно, що він пропав з села не при добрій нагоді, але материнське серце все прощало та чекало на сина.
Колишня невістка теж жила разом з нею, бо прийшлося все продати аби сплатити Миколині борги.
Микола хотів жити гарно, щоб і машина, і гарна дівчина, і полуниця в глазурі. Але він жив в селі та пас чергу, бо батьки не мали грошей аби він вступив до університету сам, а розуму на таке не вистачало.
Проте, хлопець вмів заводити вигідних друзів і туди-сюди та й поїхав з села.
Десь через рік з’явився міським франтом на машині та закрутив голову половині сільських дівчат, бо залицявся зі смаком – і квіти, і зорі в шампанському…
Проте, жодна його не зачарувала і він подався шукати долю в місто, де й натрапив на милу Софійку, яка була першокурсницею і шик її нового кавалера звів її з пуття. Прийшла професорська донечка до тата і каже:
– Люблю його дуже, заміж відпустіть!
Батьки як побачили зятька. То одразу зрозуміли, що він та до чого, але доньку було не переконати. Поскрипіли батьки зубами, але впустили зятя жити до них.
Проте, Микола довго не нудьгував, а вже через кілька років повів молоду дружину в розкішну квартиру, тесть тільки язиком прицмокував від здивування.
Чим Микола займався Софію не цікавило, бо вона мала зовсім інші заняття: навчання і нове життя під серцем. За першою дитинкою пішла й друга і, здавалося, живи та радуй.
Але почали до Миколи приходити кредитори.
Софійка в сльози та до батьків:
– Позичте гроші, бо пропаде!
– Я ж тобі доню казав, – розлютився батько, але гроші дав, всі, що були на чорний день припасені.
Але й цього не вистачило, пішла машина і квартира Миколина і професорська хата.
Переїхав славетний професор в однокімнатну квартиру з дружиною, і Софійка туди ж з дітками. А Миколи, мов, ніколи й не було.
Батько не оминав нагадувати та дякувати доні за зятька.
– Дякую, доню, на старості літ збирався з мамою жити, як люди, але як рідні діти таке з тобою роблять, то що вже казати?
Софія й сама бачила, що з батьками життя не буде, але куди з дітьми йти?
Ось тут і з’явилася свекруха, бо й її син не обділив увагою кредиторів, мусила віддати теж всі заощадження аби Миколка свій борг погасив.
– Софійко, у мене хата хоч невелика, але більше місця, ніж тут. У мене тобі буде спокійніше, – просила її про переїзд.
Так і сталося, Софія в селі прижилася, заочно закінчила університет і працювала вчителькою в школі. Заміж вдруге так і не вийшла, все життя віддала дітям.
Вона й не знала, що свекруха шукає сина, але цей так не увінчалося результатом.
Роки летіли. Не стало свекрухи, вже у Софії коси сиві та спина клониться до землі, діти поодружувалися та приходять до неї на відвідини час від часу.
Коли вчергове скрипнула фіртка, Софія радісно пошкандибала до дверей, але на порозі стояв … Микола.
– Софійко, серце моє, пробач мене і пусти додому…
Він плакав, мов мала дитина, що доля до нього була така несправедлива, а він лише хотів жити, жити щасливо.
– Як добре, що ти в мами оселилася, що тебе не треба ніде шукати.
– Я тут оселилася, бо ми мусили все продати аби заплатити твої борги.
– Софійко, то все в минулому. Скільки нам ще лишилося тих років, то, що треба жити в поганих спогадах? А так ти і я будемо старість разом доживати, ми ж як не як сім’я.
Софія не знала, що й сказати. З одного боку, милосердя має бути, тим більше до людини в літах, але ж з іншого боку, він їй життя зруйнував. Але ж чи простить Бог їй, коли вона його прожене?
Фото Ярослава Романюка.
