Я стояла на кухні, тримаючи в руках чашку з чаєм, коли мій син Андрій із своєю дружиною Марією грюкнули дверима, залишаючи мене в повному нерозумінні і образою.
«Ми не будемо вам нічого оплачувати!» – кинув він, навіть не озираючись. Його слова були неймовірно образливими і несподіваними. Як він міг? Я жила для нього, для його брата, все життя віддавала, а тепер він не хоче витратити ані копійки на моє свято?
Невже я, його мати, не заслужила хоча б поваги?
Мене звати Світлана Іванівна, і я – мати двох синів, Тараса й Андрія. Усе життя я присвятила їм, відмовляючи собі в усьому, щоб вони виросли гідними людьми.
Але тепер, коли я просила зовсім небагато – допомогти з моїм ювілеєм, – мій молодший син, Андрій, разом зі своєю дружиною Марією просто кинули мені в обличчя образи і пішли, залишивши мене з розбитим серцем. Це моя історія – історія матері, яка відчуває, що її зрадили.
Той день почався з надії. Я сиділа на кухні, плануючи свій ювілей – 55 років, важлива дата. Минулого року мій старший син, Тарас, із дружиною влаштували моєму чоловікові, Миколі, чудове свято. Гості, музика, гарний стіл – усе було так, як ми мріяли.
Тож я вирішила, що цього року моя черга. Я подзвонила Андрієві, моєму молодшому, ще тиждень тому, попросила приїхати в середу. Він буркнув щось про роботу, але пообіцяв бути. Я сподівалася, що він зрозуміє, як це важливо для мене.
Коли я розповідала про це Миколі, він лише похитав головою.
— Світлано, ти впевнена, що Андрій погодиться? Він останнім часом якийсь відсторонений.
— Та що ти, — відмахнулася я. — Він мій син. Невже не захоче зробити для мене щось приємне?
Микола знизав плечима.
— Ну, подивимося. Але ти ж знаєш, він із Марією тепер увесь час зайнятий.
Я відчула легкий укол у серці. Марія. Вона завжди була для мене загадкою. Тиха, але з характером. Я знала, що вона впливає на Андрія, але ніколи не думала, що це може стати проблемою.
— Нічого, приїдуть, поговоримо, — відповіла я впевнено.
У середу я з самого ранку поралася на кухні. Напекла печива, заварила чай, навіть дістала найкращий сервіз. Хотіла, щоб усе було по-домашньому, затишно. Коли домофон задзвенів, я почула голос Андрія.
— Мам, це ми з Марією, — сказав він.
— Заходьте, — відповів Микола, натискаючи кнопку.
Я вийшла у передпокій, але одразу помітила, що Андрій якийсь напружений. Марія трималася позаду, скромно посміхаючись.
— Здрастуйте, — тихо сказала вона.
— Чого так довго їхали? — запитала я, не стримавшись. Мене дратувало, що вони змусили нас чекати.
— Мам, ми були в лікарні, — пояснив Андрій, допомагаючи Марії з пальтом. — У Марії був огляд, ми одразу звідти.
Я глянула на Марію. Вона стояла, тримаючись за живіт, і я відчула легкий докір сумління. Але чомусь мене це ще більше роздратувало.
— А що, ти сама не могла поїхати? — сказала я, не подумавши. — Я, коли Тараса носила, усе сама робила. Миколо, правда ж?
Чоловік кивнув, не відриваючись від газети.
— Ага, так і було.
Марія злегка напружилася, але відповіла спокійно:
— Я не бачу нічого поганого в тому, що Андрій мене підтримує. Це ж і його дитина.
Я фиркнула. Молодь зараз така ніжна, що й слова не скажи.
— Ви всі тепер якісь вразливі, — сказала я. — Трохи що – одразу ображаєтесь. Жах!
Андрій насупився.
— Мам, може, не варто починати? Ми щойно прийшли.
— Гаразд, мовчу, — відрізала я, але додала: — Але це не означає, що я схвалюю вашу поведінку.
Я махнула рукою в бік кухні.
— Ідіть сюди, сядемо за стіл.
Коли ми всі сіли, я вирішила перейти до справи. Чайник парував, печиво лежало на тарілці, але атмосфера була напруженою.
— Андрію, я вас покликала, бо скоро мій ювілей, — почала я. — П’ятдесят п’ять років. І я хочу, щоб ви з Марією допомогли його організувати.
Андрій здивовано глянув на мене.
— Організувати? У якому сенсі?
— У прямому, — відповіла я. — На ювілей твого батька ми витратили 40 000 гривень. Тарас із дружиною все влаштували. Тепер ваша черга.
Я побачила, як Андрій і Марія переглянулися. Їхні обличчя напружилися.
— Мам, почекай, — сказав Андрій, стримуючи роздратування. — Тарас сам запропонував влаштувати татові свято. У нього були гроші. А ми зараз чекаємо дитину. Ти уявляєш, які це витратити?
Я відчула, як у мені закипає образа.
— То що, економте, — відповіла я. — Не розкидайтеся грошима.
— Економити? — Андрій підвищив голос. — Ти знаєш, скільки я заробляю? Марія в декреті, їй платять копійки. Ми не можемо витратити 40 000 на ювілей!
Я скривилася. Як він може бути таким невдячним?
— Твій брат якось знайшов гроші, — сказала я. — А ти що, гірший? Візьми кредит, якщо треба.
— Кредит? — Андрій ледве не підскочив. — Ти серйозно? Ми готуємося до народження дитини, а ти пропонуєш нам влізти в борги заради твого свята?
Микола раптом втрутився:
— Ми тебе ростили, вчили, гроші на тебе витрачали, а ти тепер не можеш матері свято організувати?
Я кивнула, підтримуючи чоловіка.
— Тарас не скаржився, коли влаштовував тату ювілей, — додала я. — Сам запропонував!
Андрій уже майже на фальцет перейшов:
— Та тому що в нього були гроші! А ми зараз ледь зводимо кінці з кінцями!
Марія, яка весь цей час мовчала, раптом заговорила:
— Світлано Іванівно, вибачте, але я не розумію. Ви вимагаєте від нас грошей, але навіть не поцікавилися, як у нас справи. Вам це не важливо?
Я відчула, як усе в мені закипіло. Як вона сміє?
— А ти сиди і не встрявай, поки тебе не питають! — різко сказала я.
Андрій різко встав.
— Не смій так говорити з моєю дружиною! — його голос тремтів від гніву. — Вона має право висловитися.
Микола фиркнув.
— О, то ти тепер за неї, а не за нас? Ми тебе виростили, а ти проти рідних батьків?
— Так, я за Марію! — відрізав Андрій. — Вона моя сім’я, і вона носить мою дитину. А ви поводитеся так, ніби ми вам щось винні!
Я відчула, як сльози підступають до очей.
— Ми тебе вчили, одягали, а ти тепер нам копійки жалієш? — сказала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Тарас хоч зрозумів, що нам винен, а ти.
— Винен? — Андрій уже не стримувався. — Ви все життя нам із Тарасом дорікали, що ми для вас тягар! А тепер я ще й винен, бо не хочу влазити в борги?
Марія встала.
— Андрію, поїхали додому. Тут немає сенсу залишатися.
Я не витримала.
— А ти куди зібралася? Думаєш, можеш тут указувати?
— Я не вказую, — холодно відповіла Марія. — Але я не дозволю, щоб ви так розмовляли з моїм чоловіком.
Микола раптом вигукнув:
— Ідіть геть! Якщо вам на нас наплювати, то й нам на вас!
Андрій узяв Марію за руку, і вони пішли до дверей. Я стояла, не в силах поворухнутися, коли двері грюкнули.
Коли вони пішли, я сіла за стіл і заплакала. Микола поклав руку мені на плече.
— Світлано, заспокойся. Вони ще одумаються.
— Як він міг? — прошепотіла я. — Я ж для нього все робила. А він вибрав її, а не мене.
Микола зітхнув.
— Молодь зараз така. Думають тільки про себе.
Я відчувала, як образа охоплює мене. Я згадувала, як ночі не спала, коли Андрій був маленьким, як економила на собі, щоб купити йому нові черевики. А тепер він навіть не хоче допомогти з моїм святом.
Минали тижні, але Андрій не дзвонив. Я чула від сусідів, що в нього народився син, але він навіть не запросив нас познайомитися з онуком. Я кілька разів брала телефон, щоб подзвонити, але щоразу зупинялася. Гордість не дозволяла.
Мій ювілей минув тихо, без свята. Тарас із дружиною приїхали, принесли квіти, але від Андрія я так і не дочекаласьне не те, що свята, а й поздоровлення.
От чому так? За що він так зі мною? Чого ж діти такі невдячні?
Головна картинка ілюстративна.
