Для мене завжди Новий рік був таким собі казковим святом. Знаєте, у сімейному колі вогники на ялинці і подарунки за північ. А новорічні свята? То ж справжня феєрія і заряд позитиву на увесь рік.
Але минулорічні свята навчили мене, що реальність може бути зовсім іншою. Я чекала тих свят із захопленням і нетерпінням, адже вперше в житті буду в селі, а не в міській квартирі.
Заміж я вийшла два роки тому. Я виросла у місті, дідусі і бабусі теж міські, тож навіть на гостину в село не було до кого їздити. Я людина асфальту, як кажуть.
А чоловік мій із маленького села, швидше, навіть хутору. Приїхав у місто навчатись, в інституті доля нас і звела. Андрій прекрасна людина і ми кохаємо одне одного.
Так от про що я. Минулої зими ми з чоловіком вперше поїхали до його батьків у село на новорічні свята. Я ніколи не була в селі взимку, тож чекала тих свят із нетерпінням.
Чоловік обіцяв, що все буде чудово: свіже повітря, красива природа, родинна атмосфера. Коли ми приїхали, зустріли нас досить привітно. Свекруха з порогу запитала:
— Ну що, міська, готова до справжніх українських свят?
Я тільки посміхнулася. Про сам Новий рік нічого сказати не можу, а от вечеря на Святвечір стала подією, яка все змінила і зіпсувала. До кінця життя я не забуду того дня.
Цілий день ми готували до столу традиційні страви, багато співали, свекруха згадувала колядок і пісень що лунали за її дитинства у такі миті.
Сіли до столу: кутя, оселедець, борщ, голубці й, звісно, вареники. Все йшло добре, поки я не взяла один із вареників. Надкушую його, і раптом відчуваю щось тверде. Спершу подумала, що то просто густе тісто, але коли спробувала розкусити — шматочок зуба мого летить просто в тарілку.
— Ой! — тільки й мовила я від несподіванки.
Чоловік нахилився до мене:
— Що сталося?
— Зуб! — відповіла я, ледь стримуючи аби не хлипати прямо там.
Свекруха, побачивши це, лише знизала плечима:
— Копійка в варенику — на багатство!
— На багатство? Ви у вареник копійку поклали? А попередити?
— А в мене квасоля, – сказав так, ніби нічого не трапилось щойно свекор, – А в кого сіль і перець? – звернувся до присутніх. – Кому пощастить особливо?
Коли я спробувала обуритись, тому, що трапилось свекор лиш руками розвів:
— Ну, таке буває, дівчино. Зате будеш гроші мати цьогоріч.
Чоловік намагався заспокоїти мене, але я не могла зрозуміти, чому всі такі спокійні. Ніхто навіть не вибачився! Мені пояснили, що сюрпризи у варениках — це їхній звичай, і я маю реагувати спокійніше.
Наступного ранку я зібрала речі й повернулася до Києва. За кілька днів і кругленьку суму грошей мені нарешті відновили передній зуб. Але настрій був зіпсований, як і спогади про свята.
Чоловік залишився у селі ще на кілька днів, а коли повернувся, спробував мене заспокоїти.
— Ну, це ж традиція, Валю, — сказав він. — Не бери так близько до серця.
— Традиція? — не могла спокійно говорити я. — Попереджати і вибачатись, або компенсувати у традицію не входить?
Чоловік зітхнув, але продовжувати розмову не став. На тому і скінчили.
Ну а цього року свекруха вже почала дзвонити:
— Чекаємо вас на свята? Уся родина буде, чого там у місті сидіти.
— Я поки не знаю, — відповіла я адже говорити прямо що нас не буде, означало довгу і не надто приємну розмову.
Чоловік почав натякати, що родина чекає, що я ображу маму, якщо не приїду.
— Валю, мамі буде дуже прикро. Ти ж знаєш, яка вона?
— Тобто ти поїдеш туди після всього що зі мною трапилось? – не могла повірити своїм вухам я.
— Ну, це ж випадковість, — виправдовувався він.
— Ти серйозно думаєш, що я поїду туди, де не тільки не вибачилися а й навіть натякнули, що я сама винна? — додала я.
— Ну як ти собі це уявила? – не може зрозуміти мене чоловік, – Як то уся родина буде вдома, а я сидітиму перед телевізором бо що? Та й чого таку позицію принципову займати? Не їж вареників цьогоріч і все.
Але я вирішила: святкуватиму вдома, із чоловіком або без нього. Я не збираюся ставити себе в незручне становище лише тому, що “так прийнято”. Родинні традиції — це чудово, але у прийнятних рамках.
Ну от скажіть, хіба ж я не права?
Головна картинка ілюстративна.
