fbpx
Події
На честь мами організувала благодійний фонд – вона не вижила при евакуації з Бучі, – історія родини з Луганщини

Оксана Мироненко родом з Луганщини, але в Бучі почали життя з початку з 2014 року. Проте в 2022 прийшлося тікати й з Бучі. Мама не вижила, а батька Оксана оперувала сама, хоч сама за фахом лікар-травматолог.

В ті дні батьки відзначали річницю – 42 роки разом…

Першою з Бучі евакуювалася сестра Юлія, через день 26 лютого тікала Оксана з чоловіком, дітьми, котом та собакою.

“У місті тоді вже зникло світло, і ми поїхали у Київ до друзів у гості. Батьки залишилися у Бучі, вони думали пересидіти там”, – згадує Оксана.

4 березня батьки Оксани вирішили їхати з міста.

“Ми мали віддати батькам дітей, щоб вони поїхали на захід України, а ми з чоловіком хотіли працювати і далі у Києві, бо лікарі були дуже потрібні”, – пригадує жінка.

Їхнє авто попало під обстріл, мами не стало на місці, батько був поранений, але зміг вибратися з машини, яка згодом вибухнула, але батько встиг заповзти в стайню. Звідти він подзвонив дочкам.

“Я дзвонила і у швидку, і в поліцію, і у тероборону, і навіть у пожежну. Просила, щоб хтось забрав батька, однак у місті йшли активні бойові дії, і ніхто не міг мені допомогти”, – говорить Оксана.

Їй допомогли волонтери, серед яких був медик, вони сховали батька і надали йому першу допомогу.

Батько зміг пройти російський блок-пост, завдяки луганській прописці. З Романівського мосту його забрав зять.

Операцію Оксана зробила в клініці, в якій сама працювала.

“У мене не було часу когось просити чи шукати. Я знала, на що йшла, я ризикувала, робила операцію не зовсім за правилами, в умовах воєнного часу”, – говорить лікарка.

Родина їхала з Києва з пораненим батьком і в кожному населеному пункті просилися до лікарні аби зробити йому перев’язку.

Після звільнення Бучі Оксана поїхала на місце трагедії, але там вже поклали новий асфальт, а на цвинтарі машин знайшла їхню і там був флакончик улюблених маминих парфумів.

Вона подякувала і людям, які переховували тата в стайні.

Проте, зараз вона живе в Івано-Франківській області і тепер сама допомагає іншим, а чоловік оперує в Києві.

Оксана з сестрою створили на пам’ять про маму благодійний фонд “Наш сокіл” і до них почали долучатися інші люди і тепер їх ціла команда. Вони зосередилися на допомозі людям з особливими потребами – забезпечують ліками та шукають житло, на їхньому рахунку понад 500 переселенців, яким вони допомогли.

“За останній місяць було більше 300 дзвінків з Миколаєва та області: пришліть “пайок”. Переважно пенсіонери, маломобільні, мами з дітьми, які не їдуть з зони обстрілів, бо нема грошей або важко вивести маломобільних родичів”, – каже Оксана.

Таким людям вони пересилають продукти та засоби гігієни. А це сотні посилок і ще 150 людей чекають на допомогу.

“У нас ніхто на вулиці не лишається. Намагаємось кожного кудись поселити. Шукаємо у селах бюджетне або соціальне житло, робимо там ремонт. Деякі приміщення облаштовуємо під територіальні центри для літніх людей, які потім беруть на баланс місцеві ОТГ”,– розповідає Оксана і каже, що єдині вимоги до будинку – щоб було світло і багато ліжок, а все інше доукомплектовують волонтери.

“До початку навчального року багато переселенців знаходилось по школах і садках. Наразі людей починають виселяти, тому такі приміщення є життєво необхідними”, – каже Оксана.

Фонду «Наш сокіл» вдалося допомогти заслуженій вчительці України Валентині Андріївні, яка разом із своєю донькою Ольгою евакуйовувалася з Лиману.

Найприємніше волонтерам поєднувати родини, яких розкидує війна.

Оксана Мироненко каже, що такою роботою вона не лише допомагає нужденним, а й переживає власний біль втрати.

“Війна – страшна. Цього змінити я вже не можу. Буду лікувати і рятувати всіх, кого зможу, кому ще можна допомогти”, – каже жінка.

На фото – Мама Оксани Наталія Соколовська(УП)

Фото: колаж.

10/01/2022

You cannot copy content of this page