І такий мій дядько раптом став рідний мамі і близький. То одна листівка у месенджері на рік і то з номеру доньки, атут прямо щодня на порозі ледь не небо прихиляє. Що не прийду. а він уже у мами і так годить, так старається. Не витримала я і от прямо при мамі запитала, а чого то він раптом, так цукром сипле і медом мастить.
Мама моя уже п’ять років, як у візку. Живе вона у нашому домі сама, сама ж і обходити себе намагається. Я не раз пропонувала їй до мекне переїхати, та й не далеко – усього дві хати, але вона проти категорично.
— Ні, ні, Жила я і коло мами своєї і коло свекрухи – ніде правди немає. Чим далі, тим рідніші. Та й ти поруч живеш, я можу до тебе прихати, а ти до мене прибігти.
Так ми ці роки і живемо. Добре, що поруч мами я дім придбала свого часу, хоч і не думала, що от так все поверне.
На даний момент у нас уже все добре, але так було не завжди. У той чорний день, коли мені зі стаціонару зателефонували і повідомили, що з мамою стало, я розплакалась від безвиході.
У мене тоді саме чоловіка не стало, дитина мала на руках. а тут таке. Ще якби сестри і брати, але ж я одна. Вірите, у домі лиш 20 гривень на хліб було і все.
Звернулась я по допомогу до дядечка свого, маминого брата, але той аж нагримав на мене. Мовляв. як то я так живу. що за душею не маю ні гроша. От він має на чорний день копійку, але на свій чорний день, не на наш. Порадив шукати виходу самостійно. а не бігати із простягнутою рукою.
Але нічого, впоралась я, хоч і важко було до краю. Маму виходила, он, уже й їсти собі варить сама і розсаду вирощує на вікнах. Не все прямо гладко, але той час таки пережила.
А тепер уявіть ситуацію: дядько мій у рідне село повернувся. адже село де він жив усі ці роки нині не найспокійніше місце для проживання.
Одразу винайняв будинок, там вони собі живуть, а до мами він щодня бігає на поміч. Такий брат дбайливий. такий господар хороший, така людина добра, що хоч зцілюйся поруч нього.
Я не раз казала йому, що не раді ми його візиту, а він мені все відповідав, що не до мене, а до мами ходить. Бачу, що вже надто те все, чогось він хоче:
— А що то ви дядку Борисе, раптом згадали, що у вас сестра є. Такі ви вже добрі і милі, що аж зайве. А де ота доброта була, коли я до вас телефонувала і помочі просила? А чи тепер, вам щось потрібно?
Дядько насупився, глянув на маму і давай говорити, що йому її шкода. Бачте, я маму рідну покинула, а от він мусить доглядати. А потім до мене обернувся і видає:
— А тобі все мало? Може б і легше б тобі жити стало, якби ми із жінкою маму твою гляділи. Але ж ні. ти ж за дім оцей переймаєшся. А нащо тобі аж два. Сама ж бачиш – не справляєшся.
Найприкріше, що мама моя завжди на стороні дядька мого. Просить його про допомогу, риймає радо. Коли ж я їй що кажу, то вона вже й його словами каже, що мені важко на два повір’я а він без дому залишився.
— Не можна бути такою, доню.
Ну от як мені тепер бути і очі мамі рідній відкрити на все, що відбувається? Як вивести дядечка на чисту воду і захистити маму рідну?
Порадьте, бо не маю я до кого звернутись.
18,11,2023