От розсудіть ви, що краще – жити разом з чоловіком, але скромно; чи мати статки і чоловіка не бачити? Задумалася я про це на похороні у Василя, колись в молодості ми були в одній компанії та жили на одній вулиці, але далі він женився в сусідньому присілку і ми вже могли лиш на свята сходитися нашою великою компанією.
Не подумайте, що я мала якісь до нього почуття, я вийшла заміж по-любові за іншого, ця історія не про заздрість до чужого щастя.
Мене кума моя сповістила про те, що його не стало, молодий ще зовсім – 60 років! Я не знала, де він живе, але ми розпитали людей і нам показали будинок.
Не будинок, а мрія! Двоповерховий, паркан навколо високий і видно, що дуже дорогий. А не те, що в нас – сітка та штахета. Навколо гарний газон, клумби, ну просто я вам кажу – не можна надивитися.
В хаті теж все світиться та блиститься: каміни, люстри, паркет дубовий, меблі шкіряні… Ніби прийшли не до нашого друга, а до якогось депутата.
Вже ми помолилися біля нього та й стали в стороні, а ви ж знаєте, що на то пару хвилин думаєш про людину та її близьких, а далі вже прислухаєшся до пліток.
На фоні голосіння вдови: «Васильку, мій Васильку, хату ти вибудував, а чого ж ти в ній не пожив!», ми чули як пересуджуються люди.
– Я його ще в селі не пам’ятаю, хіба молодим, як поженилися. Як поїхав в ту Америку і так там вік пробув…
– Зате дивися, які хороми. Та й діти всі з квартирами та машинами, а ти що своїм заповіш?..
Отак люди обговорювали Василя, який лежав до всього байдужий.
Я так зрозуміла, що він поїхав невдовзі після одруження за кордон і роки не приїжджав. Всі гроші висилав сюди, а його дружина сама хату будувала та все упорядковувала.
«Як у них лише діти з’явилися», – думала я собі.
Далі ми з кумою вже верталися додому та обговорювали все бачене і почуте. Звичайно, що в нас такого достатку не було, ще у неї куди не йшло, а от мій тракторист геть подався.
Йду я по вулиці і ніби вперше дивлюся на свою хату. Що за молодості побудували – те й тепер. Стовпчики давно поржавіли, як і сітка, що на них прикручена. Там під яблунями я кошу, тому трава, а там клумба одна, бо нема мені коли біля квітів ходити.
Он горіх біля хати, який вже так той шифер побиває гіллям, що ми відкладаємо на дах який рік, а гроші завжди розбігаються.
Мій Іван ще працює, бо до пенсії пару років, але толку з тієї зарплати немає, була б, якби в генделику не лишав пів зарплати.
Ні, це не подвір’я ґазди, а так, де притулено, де прилатано…
Зайшла я до хати, де не венеціанка з відливом, а звичайна побілка з паперовим пасочком. Як нас не стане, то й стидно тепер в таку хату приймати людей.
Діти мої роз’їхалися та мають свої родини, до нас коби на літо хто приїхав – і то добре.
Взяла я нашого альбома, що вже й сиплеться, але он які ми на ньому… Тут ми з Іваном і наш старший, Миколка на весіллі в куми. Тут хрестини… Іван тримає Миколу, а я Леську. Які ми тоді щасливі були…
Ось в школу ведемо… Ми ще такі молоді… І чого наступна, що ми Миколу женимо? Де ті роки ділися? О, Іван мене тут ще цілує, то під пісню музик… І хто то фотографував…
Отак життя й пролетіло. Піду тому ледацюзі розповім, які у людей статки, не те, що у нас.
А він що? Тільки й говорить: вам би тими грошима наїстися та не можете.
І от не знаю чи отак краще вкупі і в постійних гавканнях чи далеко і в мирі та злагоді?
Фото Ярослава Романюка.
