От задумалася я над такою річчю – а чи помагали вам в житті чоловіки, дівчата і жінки? Ні, не свої, а от в складних і не дуже життєвих ситуаціях по доброті душевній? Я отак оглядаюся назад на свої сорок три роки і я такого не пригадаю.
Ні тобі коляску допомогти на сходи висадити, ні сумку важку піднести, ні машиною стати та підвезти в негоду, поки ти йдеш з сумками на автобус кілька кілометрів і махаєш руками, як крилами…
От ні в одному віці, від юності до тепер такого не було, хоча я б не сказала, що така на вроду плохенька.
І я зараз з радістю пропоную свою допомогу жінкам спуститися зі сходів з колясками і ці дівчата вдвічі від мене молодші теж вражені від допомоги:
– Та не треба, я сама.
– Та як сама? Сходи он які, – кажу і беру за низ коляски.
Воно ж не важко, але людині вже якось легше від думки, що ти серед людей живеш, а ти ж тую коляску натягаєшся за цілий день разів з десять…
Але то все лірика, бо ви спитаєте, а чого я про таке задумалася? Задумалася, бо на горизонті замаячив у мене кавалер, але одразу ж виникло питання – а нащо він мені?
Я лиш недавно перестала каструлі виварювати, бо чоловік пішов від мене, діти на навчанні, то я собі на бутербродах і живу. А тут квіти носить і на каву напрошується.
І як мені випробувати людину, коли я в своїй квартирі вже все сама роблю, а як не сама, то плачу за майстра. Та ж не буду кран зривати, бо як ще не вміє поставити, то кому я зроблю добре.
Але дивлюся я, що на перевірку і ревізор знайдеться. Йшли ми собі та балакали, вже біля мого під’їзду, як сусідка з коляскою на сходи йде. А ви ж знаєте, які то коляски, що внизу пів магазину скуплено і так легко її не висадиш. А я стою і дивлюся, що буде Іван робити.
А він наче й нічого не бачить, хоч те все під носом у нас відбувається.
– Почекайте, я вам поможу, – кажу я жінці і помогла з коляскою.
Іван дивився. А далі спитав:
– Ти її знаєш?
– Ні.
– А нащо тоді помагаєш?
– Бо можу, сама колись через таке проходила.
І все, далі він собі продовжує ті теми, на які ми говорили, а мені вже й не цікаво з ним далі мати справу. Хіба можна на таку людину надіятися в старості, якщо вона не має такої звички – помагати?
Звичайно, що я більше з ним не ходжу на прогулянки і не кавую, бо не маю більше до нього ні трепету, ні захвату. А він ніяк не розуміє, чому я так себе веду і каже, що такими чоловіками, як він, що не без шкідливих звичок і при гарній зарплаті, вдень з вогнем не знайдеш.
І може він правий? Він звичайний чоловік і що з нього взяти?
І треба помагати лише тим, кого знаєш, а я просто причепилася до нього і втрачу хорошого кандидата?
Що ви скажете з цього приводу?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
