Тридцять років тому ті бабусині слова здалися мені просто не порівнюваними. Взагалі до чого тут наш Шарік? Теж знайшла мені пророка!
Але варто було прожити стільки років в шлюбі аби впевнитися, що бабуся була права і наш пес ще тоді все знав.
Пам’ятаю, коли я привела Славка до нас, то Шарік наче сказився, гавкав аж піна йому з рота йшла.
– Шарік!, – гукала я, – Негоже так на члена родини гавкати, ану в буду!
Шарік підібгав хвіст і поліз в буду, але бабуся вже тоді мені сказала:
– Не добре щось в твоєму нареченому, не буде тобі з ним щастя.
– Ба, – казала я, – знайшли мені екстрасенса… Та Славко йому тиждень кістку покидає, то Шарік йому руки облизуватиме.
Я була засліплена красою Славка, його очима, його усмішкою… До чого тут якийсь пес?
Славко не приховував, що не любив, коли він сідає їсти, а наші коти, мов чаруючи його поглядом, заглядали в рота та чекали, коли він щось кине на землю. Той просто брав мітлу і виганяв на вулицю.
Я не бачила аби він виніс щось псові їсти, навіть у себе вдома він не жалував ні кота, ні пса, ні курей, ні корову…
Не було у нього до них ласки.
– Ну не люблю я їх, бувають же люди, що не люблять тварин?
– Але ж кажуть, що в таких людей добре серце.
– А якщо в людини алергія на шерсть, то вона вже автоматично без серця, – казав він.
Ми побралися та стали жити в місті без котів і собак.
Наче все було добре, у нас двійко діток, але…
Я почала помічати, що в чоловіка нема до них ніжності…
Є вимоги, є накази, є зауваження, але отого ніжного, людського – нема.
Та й до мене він ставав все прохолоднішим і прохолоднішим. Чим більше я віддавала ніжності дітям, бо треба було дати за двох, тим вимогливішим Славко ставав до мене: не так встала. Не так прибрала, не так зварила, не так дітей виховую…
Він не співчував, що я втомлена прийшла з роботи, бо я мала подумати, що він має їсти гаряче, а просто підігріти він не хотів:
– Аби я так тяжко працював і ще й мав собі їсти робити? Нащо ти мені тоді взагалі здалася?
Я втомлювалася біля дітей, біля нього, біля роботи ще й батьки хотіли аби їм допомогти. Я завжди була в якихось клопотах, як наш Шарік в блохах.
Розумієте, ну що тут такого прийти додому і приготувати їсти. Але для мене це було наче входити в болото, де все тягнеться, сковує руки, засмоктує.
Ця атмосфера випивала всі соки.
Але на людях ніхто б і не сказав, що Славко вдома витягує з нас всі соки. Він і жартун і добряк, нікому не відмовить та слова кривого не скаже. А за закритими дверима…
Я все думала, що поки діти малі і йому мало уваги, але діти вже й виросли, а він не змінився.
Далі думала, що вже як видамо дітей заміж, тоді вже я зітхну спокійно і поїду до своєї оселі, де мені пахне васильком, де горіх заглядає в вікно, а дощ миє стріху…
– Тебе я в люди вивіз, а ти як була селом, так і залишилася, – каже він мені на моє бажання доживати віку в селі.
– Таж дітям залишимо квартиру, їм буде легше…
– Хай собі зароблять на свою квартиру, а я коровам хвости крутити не піду на старість!
Тому, куди вже діватися? Скільки того життя лишилося і якось треба вже доживати віку та чекати онуків, адже стільки разом жили і я вже й звикла до такого ставлення.
Отак, треба було прожити життя аби зрозуміти, яка поруч з тобою людина, а наш Шарік відчув це з самого початку.
Фото Ярослава Романюка.
