На мої п’ятдесят п’ять діти зробили мені царський подарунок – купили будиночок в селі

На мої п’ятдесят п’ять діти зробили мені царський подарунок – купили будиночок в селі, вірніше, пів будинку і сказали, що зроблять ремонт до мого приїзду. Ви собі не можете уявити, як я зраділа, адже тут, на чужині, дуже хочеться вернутися додому, а мій дім, всі мої найкращі спогади – то село і наша стара хата з піччю, де бабуся готувала червону квасолю з запеченими грушками. Я такої смакоти давно не їла, бо не та піч і не ті руки це готують.

Вже давно нема бабусі, хату моя тітка продала і подалася до дітей за кордон, мама ж моя, як переїхала в місто, то вже в селі права не мала. Казала, що то сестрине, хто батьків доглядає, той і має хату.

Я приїжджала в село, коли була жива бабуся, ми всі приїздили, бо треба було помагати і взяти з села продуктів. То я й бур’ян в потічку мила для корови, і ходила на буряки в колгосп, і бігала на річку і на танці. На мене всі звертали увагу, бо ж міська, таких було небагато.

І так я від спогадів розчулилася, так захотілося додому, що я не витримала і приїхала раніше. Але діти сказали, що встигли зробити ремонт і я на крилах помчала в село.

Проте, те, що я побачила мене вразило. Не було ні сільського клубу, ні старих стежин, ні знайомих хат – все стало таке, наче у місті, хіба дорога не змінилася. Навіть не впізнала, де наша хата була, бо все нові будинки ряд у ряд, дерева вирізали.

Діти не розуміють, що сталося, а я не можу пояснити.

Мамо, та тут три магазини замість вашого колись одного! Кафе-ресторан, дві аптеки, село сучасне, а ти чим не вдоволена?

Прийшли ми вже до хати, така нічого, інша половина теж чиясь. Сказала дітям, щоб їхали до міста, а я тут побуду, з сусідами познайомлюся.

Але я злукавила, бо я хотіла виплакатися від усього цього, від того, що минуле лише в моїй пам’яті.

Що нічого нема і нічого вже не вернеш.

Заварила собі чаю, думаю, вийду на поріг та подивлюся навколо, бо ж справді, гарно, але сльози не можу спинити.

Пані, а чого ви так хлипаєте?, – чую раптом голос сусіда, – Я чую, що ви в хаті хлипаєте, що сталося?

– Та змінилося село і я змінилася. Не можу того прийняти, – кажу чоловікові, – Я Валя, а вас як звати?

– Валя?, – чоловік задумався, а тоді й каже: «Валя Тарасенко? Я думаю, щось знайоме. Я ж Микола Терлецький…»

Я руками сплеснула. Микола? Ми з ним стільки разів танцювали в клубі.

– Миколо! Я й не впізнала. Багатим будеш.

– Та яким багатим? Ось господарюю потроху.

– Ходи до мене на чай, якраз зварила та й поговоримо і згадаємо молодість.

І так я зрозуміла. Що нічого не забуто, поки є з ким згадувати минуле. Микола розказав, хто з наших в селі живе, про себе розказав, що овдовів і віддав дітям квартиру, а сам живе в селі. Продав пів хати аби довести до ладу одну половину, аби можна було жити з комфортом.

І так від цих спогадів стало тепло, навіть, нікуди не хотілося їхати.

Діти одразу побачили в мені переміни.

– Мамо, и вже хвилювалися, що тобі подарунок не сподобався.

– Діти, все сподобалося. Не подобається, що життя летить, а жити коли? Тому я дороблю до кінця року і вертаюся додому, плануйте свій бюджет так, щоб від мене не залежати.

Так я собі задумала, що працюю на себе, щоб мати за який кошт жити в своєму селі поруч з Миколою.

А там, хто його знає?

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page