На п’ятому році заробітків я таки зважилась витратити гроші на дорогу і приїхати додому. Зустріла мене рідна хата холодними стінами і запахом нежилого приміщення. залишила торби, узяла гостинці та поїхала у сусіднє село до доньки із сюрпризом.
Маринка моя заміжня трішки більше десяти років. Молоді ще обоє, ледь третій десяток розміняли, поки ще, ото й добра, що ми, батьки, позносили та двійко діток. Я ж їхала саме заради того, аби вони із зятем могли би оцей дім придбати. Дорогі в нас у селах хати, а де молода сім’я візьме на них тих 15 тисяч доларів?
Ну а потім же ж і ремонт треба буде робити, ну і меблі і техніка, то теж багато вартує. Тут, хочеш ти того, чи ні, а мусиш таки їхати. Спочатку і сваха зі мною була подалась на роботу. але у неї мама занедужала, то мусила вертати. А я вже оце за п’ять років заробила і на дім і на ремонт і на меблі нові.
Гарно мене зустріли, провели оновленим будинком, зробили екскурсію у двір і навколо. Я ходила і сльози щастя втирала, адже бачила, що ночі мої безсонні. та гроші заробітчанські не викинуто на вітер. зуміла я дитину свою забезпечити і дати їй усе, аби жила щасливо.
Однак, от що мене глибоко вразило: увесь час око чіплялось за якісь дрібні недороблені справи у всьому. шпалери поклеєні, натяжна стеля. а світильничків немає. Донька так спокійно: “Купили, але ще не встановили у коробках он стоять”.
І так оце скрізь. Плінтуси тут лежать, поруч із коробками в який дверні ручки свого часу чекають. Зроблена тераса, але не оздоблена плиткою – вона стоїть у коробках,що вже й порозлазились від часу. Паркан – красень. тут нічого казати, зате воріт немає: зять одну половину зробив, а на іншу чи то часу, чи то натхнення не має.
І ніби все прекрасно, толком і гарно, а як придивитись. то скрізь все покинуто і не дороблено. Донька ж нічого такого в тому не бачить. Спокійно так відповідає щоразу, що якась нова робота чоловіка відволікає.
— Ось, альтанку в саду надумали робити, – каже мені замріяно, – У друзів були, то вони там зробили таку вже красу. Снідають у садку і вечеряють. Така краса, що й не передати. Навіть проект мені показали. Справді, гарно вийти повинно, от тільки я ж розумію, на чиї гроші вони надію мають.
Прийшла я додому, огледілась. Ми з чоловіком без статків ще за царя Гороха робили ремонти своїми руками з того, що було. Але ж тут усе зроблено на віки і нічого “на потім” не покидалось. Двері нові встановили, ручки почепили, пофарбували, хіба це не логічно? Чого братись до нової роботи, якщо попередня не зроблена? Ну як би то ми постелили підлогу і не вчепили плінтус одразу? Не можу зрозуміти цього.
Донька зателефонувала за два дні, щось проте, про інше говорила, а потім попросила триста євро на те, аби вони необхідні матеріали для альтанки придбали.
Я намагалась свого язика тримати, але ж де сил узяти? Кажу, як думаю:
— А давай твій чоловік доробить те, що його уже роками чекає у домі і на подвір’ї, а потім я дам гроші на альтанку. Якось дивно роботу починати нову, коли за тобою десять незавершених ходять, хіба ні?
Доня образилась, пирхнула:
— Так мені і казали. що якщо батьки допомагають, то будуть думати, що в праві тобою командувати і вказувати, як правильно робити. Я тебе не жити вчити просила, а помочі фінасової. Як ні, то й ні. А вигадувати мені свої євро не смій. Ти сама на заробітки вирішила їхати. Я заради дітей своїх теж, на край світу піду, але точно не вказуватиму як їм у власному домі жити.
“Наїлась” я досита, вислухала, що дитина мала в садку. Сіла оце й думаю, ят то тепер бути і хто у цій ситуації не правий.
Ніби й справді, не просила мене донька їхати на заробітки, я сама аж бігла туди. За гроші вона також оце вперше заговорили. Я ж усе сама передавала зі своєї ініціативи.
Але ж, мені шкода того, що все зроблено на половину, а з іншого боку, може доня й права?
Скажіть мені, я не повинна була так дитині своїй відповідати, чи все ж маю право попросити аби все було толком, адже придбано на мої гроші.
20,10,2023
Головна картинка ілюстративна.
