Я поклала слухавку, здивована була, звичайно, що донька на весілля не запрошує, каже, що буде студентське. Нічого, головне, аби добре жили. От взяти мене з чоловіком, то таке весілля відгуляли, що село гуділо, підлогу на площадці проломили, ще тиждень після того ходили гоститися близькі і далекі.
А толку з того?
Прожили ми з Андрієм лише п’ять років, а далі його раптово не стало. Я жила в свекрів тоді, ми ремонт робили, чоловік їздив по будовах і на висоті працював. Допрацювався.
Думала мене свекри попросять швидко, але батько сказав:
– Ти наша донька і онучка єдина. Не йди нікуди.
– Так, Галю, Юлечка наша радість. Ми без неї пропадемо.
Ось так я залишилася жити зі свекрами і мені було дуже з ними непогано. Вони ще працювали, я вийшла на роботу і ми так всі разом доньку ставили на ноги.
Але далі свекра не стало, свекруха злягла, треба було багато грошей. Приходилося на всьому економити.
Юля росла розумною, просто неймовірно здібною дівчинкою. Вчилася блискуче, завжди на відмінно. Учителька постійно хвалила її: «Ваша Юля – майбутнє нашої країни!». Ми з мамою не могли натішитися. Але була в ній якась… холодна гордість.
«Чому ти не гуляєш з дівчатками, доню?» – запитувала я, бачачи, як вона сидить над книжками, поки сусідські діти гасають у дворі.
«Мамо, вони нецікаві. Вони говорять лише про дурниці. Мені з ними нудно, – відрізала вона, і в її очах було стільки зарозумілості, що мені ставало дивно.
Свекруха зітхала: «Юлечко, не можна так. Життя не книжка. Люди – це головне багатство. Сьогодні ти не хочеш, а завтра повернеться так, що потрібна буде допомога, добре слово. Будь простішою, дитино».
Але чим старшою вона ставала, тим більше віддалялася.
Що це були не капризи до мене дійшло на випускному, коли ми не змогли їй купити гарне плаття, бо не було грошей.
Вона докоряла мені, що була найгіршою серед випускниць в позиченому платті.
– Як добре, що я назавжди звідси поїду, – казала вона.
І поїхала, і поступила! Я така була за неї рада. Вона не приїздила, але я сідала на потяг і їхала до доньки. Свекруха давала мені грошей з пенсії аби я всі передала Юлі, щоб «дитина мала», як вона казала.
Але донька мені виговорювала:
«Мамо, ти ж подивися на себе! Тобі ж тільки сорок, а ти виглядаєш на всі шістдесят! Сукні – ще мої дівочі! Волосся? Ну що це за «гулька»? Хоч би раз підстриглася модно, костюм купила б пристойний. Ти ж не баба Параска, ти думай куди приїхала!».
Я лише винувато кивала, обіцяла. «Добре, доню, добре. Обов’язково. От тільки насіння продам, на ті гроші. Ти ж знаєш, як тяжко…» Я розуміла її, але на себе не було ні сил, ні часу, ні зайвих коштів. Усе – для неї.
Мені справді було незручно за себе, за ці обставини, думала, що обтяжую доньку, але не могла не приїздити.
Юля приїхала на сороковини за свекрухою. Вона плакала, згадувала бабусині казки, її теплі руки. Вона знову була моєю маленькою дівчинкою.
«Ти повернешся, доню? Додому?» – запитала я, проводжаючи її на автобус.
– Для чого мамо, що я тут не бачила? Бувай
І я зрозуміла. Не повернеться.
Якось мій старенький телефон задзвонив.
«Мамо! У мене новина. Я виходжу заміж!»
«Юлечко! Як я рада! За Максима, так?» – він був її міським нареченим, гарний хлопець, з порядної, як вона казала, сім’ї.
«Так, за Максима. Весілля вже через тиждень».
Я відчула, як серце стискається. «Через тиждень? Доню, а… коли ж мені приїхати?».
«Мамо… у нас… це буде таке… студентське весілля, розумієш? Його батьків теж не буде, дружки і дружби та гулянка на озері з друзями. Тобі буде не цікаво. Ну, навіщо тобі їхати з села, це ж так далеко. Приїдеш потім, познайомимося. Людмила Петрівна, Максимова мама, усе організовує. Вона – адміністратор, усе знає, як краще».
Мої руки тремтіли. «Невелике весілля…» У моїй уяві промайнули мрії: біле вбрання, наша хата, повна гостей, музика, я, проводжаю свою доньку. Усе розвіялося, як дим.
«Тобто… ти мене не запрошуєш, доню?» – я ледве видавила ці слова.
«Мамо, ну перестань! Ти що, ображаєшся? Я ж кажу, це формальність. Приїдеш, коли ми переїдемо у нашу квартиру. Уявляєш, Максимова бабуся переїжджає до його батьків, і нам віддають її двокімнатну! Це ж таке щастя!» Вона говорила захоплено, радісно. Але в її голосі не було ані краплини провини, ані сорому. Тільки нетерпіння.
«Гаразд, доню. Щасти вам. Будь щаслива». Я не могла дихати. Я не заслужила? Я, яка працювала, не шкодуючи себе, щоб вона мала змогу вчитися і не жити, як я, – я не заслужила бачити її весілля?
Я уявила Людмилу Петрівну: модна, з манікюром, усе організує… і себе, свою «гульку» і затерті руки.
Я вирішила: досить. Якщо донька соромиться мого вигляду, я хоча б спробую. Я взяла майже всі свої заощадження.
Поїхала в район. Купила нову сукню – на базарі, звичайно, але нову, яскраво-синю, щоб не було «сіро». Купила туфлі на невисоких підборах. І найголовніше: пішла до перукарні. Все життя мріяла про кучері і вирішила мрію здійснити.
Перукарка покрутила, підстригла, зробила мені «хімію». Вийшла я звідти, дивлюся на себе у дзеркало: зачіска вийшла… дуже пишна і ніяк не пригладжувалася. Але я все одно відчувала себе ошатною.
На пероні у столиці я стояла лише з однією сумкою з домашнім. Побачивши мене, Юля ахнула, але не від захвату. Я побачила в її очах… жах.
«Мамо! Що ти наробила! Що це за… завивка! І ця сукня!»
Я була готова збентежена, але тут до мене підбіг Максим. Високий, усміхнений, з відкритим обличчям.
«Галина Степанівна? Я Максим, ваш зять! Який же я радий! Дайте я вас обійму!» Він міцно обійняв мене, цмокнув у щоку.
«Привіт, синку», – сказала я, відчуваючи, як обличчя заливає рум’янець.
Максим, не кажучи ні слова, схопив мої важкі сумки, легко закинув їх у багажник, і ми поїхали.
Нас зустрічали в елегантній квартирі. Людмила Петрівна, у ідеальному брючному костюмі, Сергій Іванович – імпозантний чоловік. І в центрі столу – бабуся Максима, поважна пані.
Усі були дуже люб’язні. Але, як тільки ми зайшли, Юля вже зніяковіла.
«Мамо, давай сумку в коридорі залишимо. Стіл накритий».
«Юлечко, ти що, я ж з гостинцями! Я ж не можу без нічого!»
Я почала діставати свої банки: мариновані грибочки, солоні огірочки, помідори. Юля шипіла мені на вухо: «Мамо, припини! Вони ж подумають, що ми…»
Але тут Максим підійшов, подивився на грибочки. «Ого! Це справжні білі! Бабусю, подивися! Юлечко, ти ж пам’ятаєш, як я казав, що таких, як у моєї бабусі, немає? А це, здається, вони!»
Людмила Петрівна взяла грибочки, красиво розклала в кришталеву салатницю. «Боже мій, Галина Степанівна! Яка краса! Я забула смак справжніх солінь!»
Бабуся Максима з’їла огірочок, примруживши очі. «Я такого смаку не пам’ятаю з юності. Чудові огірки! Ви – майстриня, Галина Степанівна!»
Сергій Іванович сказав тост. «Ну що ж! За здоров’я нової родички!» Усі засміялися.
Обід пройшов легко. Вони хвалили Юлю: «Вона така скромна, розумна, ввічлива!» Моє серце розквітало від гордості. Я сиділа, посміхалася, щоки горіли.
«Я дуже рада, що моя донька потрапила до такої чудової родини», – сказала я, і це була чиста правда.
Людмила Петрівна зітхнула: «Шкода, що ви не змогли на весілля приїхати. Юлечка сказала, що у вас на роботі… ну, дуже багато справ. Що ви завантажені».
Юля сиділа з опущеною головою. Я навіть не подивилася на неї.
«Це правда, – сказала я спокійно. – Завал. Але ви не переживайте. Головне, що діти щасливі. А це весілля… воно й так було гарне. Мені Юля показувала фотографії». Я збрехала, вона мені нічого не показувала. Але я мусила її прикрити.
«Ой, та зараз я вам покажу відео! – Сергій Іванович увімкнув телефон. – Дивіться, Галина Степанівна, це ж ресторан, жива музика. Бачили, як Максим уміє танцювати?»
Я дивилася на екран. Ресторан, дорогі столи, вишукане вбрання, гарні гості… і моя Юля, неймовірно красива наречена. Усе, що я мріяла їй дати, але не могла.
«Дуже, дуже гарно, – прошепотіла я. – І грошей не було коли запропонувати. Вибачте».
«Навіть не думайте! – заперечив Сергій Іванович. – У нас єдиний син, тепер і донька є. Усе гаразд».
Коли всі почали збирати зі столу, я відчула, що мене розірве. Я тихенько вийшла і зайшла до ванної кімнати, закрила двері й дала волю сльозам. Я плакала від болю, від образи, від радості за доньку, від вдячності цим чудовим людям.
Раптом двері відчинилися. Зайшла Юля. Вона сіла поряд зі мною на край ванни і міцно обійняла.
«Матусю… – вона плакала. – Пробач. Я не повинна була цього робити. Я така дурна, така зарозуміла. Я подивилася на себе, на них… на тебе. Вони тебе так прийняли, вони оцінили твою працю, твої руки. А я… соромилася тебе, зачіски, сукні… Прости мені, моя рідна».
Я обійняла її, таку дорослу, але таку ще нерозумну.
«Годі, доню. Ти щаслива? Це головне. Не треба цих сліз. Я все розумію. Людмила Петрівна – красива жінка, вона все зробила інакше. Просто живіть щасливо. Бережіть одне одного. А я завжди поруч. Як буде потрібна – ти поклич, і я приїду».
У цей момент я відчула, що мій біль відступає. Вона зрозуміла. Нехай пізно, але зрозуміла.
«Галино! Юлю! Де ви там? Ходіть пити чай, ми торт дістали!» – пролунав дзвінкий, гостинний голос Людмили Петрівни.
Ми встали, втерли сльози, посміхнулися одна одній. І вийшли з ванної, щоб продовжити сімейне чаювання. Моя донька була щаслива. І це було найголовніше.
