У 56 років я зустріла чоловіка, який незабаром запропонував мені з’їхатися. Я розлучена близько 15 років, не було жодних серйозних зв’язків, тому я зважила все і вирішила спробувати. На перший погляд, чоловік був дуже акуратний і організований. Поговорили та подумали, що краще жити в мене.
Почали ми наше співжиття. Спочатку все здавалося казкою, а потім… А потім казка поступово змінилась реальністю.
Оскільки я працюю на фабриці, то маю досить важкий графік. Мій обранець був сам собі керівник, він прокидався, коли хотів, виходив з дому, повертався, все невимушено. А приготування їжі, прання, прасування — на мені!
У неділю я на тиждень наготую, з роботи в понеділок приходжу, а в мийці — гора брудного посуду. Якщо я прокоментую це, він кілька днів не розмовляє. Почала поводитися тихіше.
Якось я попросила його протерти вікна. Але він відмовився, аргументуючи тим, що це суто жіноча прерогатива. Щоправда, одного разу я повернулася додому, і в мене склалося враження, що будинок чистий. Але це лише на перший погляд, він лише пройшовся і прибрав пил у найвидніших місцях.
На пів року мене вистачило. Потім я задумалась: а що я отримала від цих стосунків, а? Кому з нас жити краще стало? Я й до цього ні на що не скаржилась. От воно мені потрібно на старості років.
Одного разу не витримала і перерахувала йому все, що мені не подобається. Думаєте, він хоча б замислився над сказаним, чи вибачився? Ні, просто заявив:
— Це не мій дім, я просто гість. І купувати я для цього будинку нічого не буду, про це мусить думати господиня. А лад наводити і їсти варити? Це був жарт, чи як?
Ось так я пожила разом із чоловіком цілих пів року. Вистачило надовго, повторювати своєї помилки більше не буду!
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
