Звичайно, що все село гуділо, а як не говорити, коли рідна матір обрала не сина? Про те, що діється в родині Тамари я знала з власного досвіду, бо вона часто забігала до нас пересидіти з дітьми. Мій син Толик і Діма вчилися в одному класі, тому він часто у нас бував, діти дружили, я можу сказати про Діму лишень хороше.
А от про Тамару й не знаю, що сказати, наче й жінка була звичайна, і нікому не робила нічого поганого. Може, так доля повернула чи що.
Отож, Тамара вийшла заміж по любові і привела на світ Діму, йому й трьох не було, як батька не стало, бо дуже вже любив в чарку заглядати. Він такий був м’який, слухав Тамару, слухав друзів, маму, але думки своєї не мав. От думка друзів і переважила.
Тамара вже думала, що вже на її особистому житті крапка, бо хто її з дитиною візьме, як тут знайшовся Тарас. Почав до неї залицятися і так, що й заміж покликав.
Звичайно, що для всіх це було дивно, адже Тамара й не красуня, а вже вдруге заміж вискочила, а дехто й раз не пішов. Але й Тараса знали, що то людина не товариська, він ні слова доброго не скаже, ні поговорить. Такий собі на умі.
Але спільне було з першим чоловіком Тамари – любив чарку.
Отак Тамара й жила з ним, то до матері бігаючи, то до мене. Але Діма підріс і вже став матір та сестру захищати. Ось тоді Тарас і сказав Тамарі аби сина вигнала з дому.
– Або він, або я, – сказав чоловік.
І Тамара сина вигнала. Діма прийшов до нас того вечора, я ж нічого не знала і ще так здивувалася, що сидить допізна.
А далі подумала, що видно знову там Тарас прийшов веселенький, то й сидить дитина у нас.
– Мамо, можна Діма переночує?, – спитав син.
– Так, звичайно, – кажу я.
, що чули, як Тарас казав про Діму. Знаєте, от куди мав він піти? Тамарині батьки пішли одне за одним, батька його були старенькі, собі раду дати не могли.
Але й мені чужу дитину теж не хотілося годувати, порадилася я з чоловіком. А він і каже:
– Хай живе, поки дев’ятий клас не закінчить, а там вже хай сам за себе.
Я подумала, що так буде слушно, до закінчення школи кілька місяців, а там, може, й Тамара передумає чи Тарас пом’якне?
Але та ходила попри мене, немов ні сном, ні духом, що її дитина живе у нас.
Діма старався і в діда з бабою бути, але частіше ночував у нас.
Далі закінчив школу і пішли вони вчитися, далі служити, так, що зв’язок втратився. Він перестав писати синові, а ми й не знали де він.
Я не знаю чи писав він і Тамарі, вона жила, як жила, нічого в неї не мінялося в житті. Доньку заміж видала, але та не приїздила додому, отак вона з Тарасом залишалася сама.
Мій син також оженився, привів невістку до нас, вже онук з’явився. Життя летить, а не йде, наче отак на фотографіях бачиш, що все міняється, але сам думаєш, що ти ж лишаєшся молодим.
Далі діти задумали аби ще дитинку на світ привести і тут почалися наші негаразди. Виявилося, що наша внученька потребує дороговартінсого лікування, ми не мали на це грошей. Збирали і по селах, по храмах, по великих підприємствах в області. Далі вже невістка пішла на телебачення аби розповісти про наше життя, про те, як ми живемо, як надіємося на допомогу людей.
І ось пролунав дзвінок.
– Алло, це Діма, ваш сусід, я би хотів вам допомогти і оплатити лікування.
– Діма?, – ми всі дуже здивувалися, адже не чули про нього роки.
Звичайно, що ми були згодні на все, дякували йому за такий шанс і диву дивувалися, що він тепер такий багач.
І ось хрестини, Діма тримає на руках врятовану ним дитинку, а ми всі лиш очі витираємо. Як вже я йому дякувала за те, що для нас зробив, що ми його вічні боржники.
– Ой, тітко Віро, ви нічого мені не винні, хіба я забув, як ви мене прихистили? Як мене годували, як купили мені светр, хоч і не мали самі грошей. Як прали мої речі і на морозі полокали, у вас потім такі були руки червоні. Чи я забув, як ви мені варили молочну кашу, бо з ваших ніхто не любив, а я любив. Я все пам’ятаю.
– Дитино, якби я знала, що так все обернеться, то я би тебе довіку в хаті тримала.
– Якби тримали, то нічого б з мене не вийшло. А так став тим, ким став. Я радий, що зміг вам помогти. Давно хотів в село наше приїхати. Але все відкладав та відкладав, бо крім вас, мене тут ніхто не чекає.
В його голосі чулося, що він сумує за своїми, видно, пам’ятає лишень добре.
– Ти ж з сестрою контактуєш?
– Так, я її знайшов і радий, що у неї все добре.
Про Тамару я не хотіла нічого питати. А що було казати, коли у нас на подвір’ї таке свято, син її приїхав за стільки років, а вона по сусідству і не прийде та на дитину не гляне?
Я тоді й кажу Дімі:
– А ти до матері піди, щоб потім в думках себе не питати, як вона. Глянеш і заспокоїшся.
Діма кивнув, а за якийсь час він вийшов з-за столу. Я бачила, як він йшов до себе додому, його не було десь пів години, а далі він вернувся.
Не казав, як мати його зустріла, а я не розуміла по його вигляду чи він радий чи ні. Його дідуся і бабусі вже не було, тому він ще трохи посидів та поїхав геть. Ми його не сміли затримувати, людина й так на нас витратила і свій час, і кошти.
На день народження Валерії він приїздить до нас на кілька днів, ходять з сином у ліс, на річку, але він приїздить сам, без дружини і дітей. Каже, що не хоче аби вони дізналися, що його відцуралася матір, а це обов’язково хтось донесе.
– Не хочу аби мене жаліли, – каже.
А я, знаєте, його не жалію, мені шкода Тамару, що відреклася від такого сина, якого за щастя всі би хотіли мати. Хіба я щось не так кажу?
Автор Ксеня Ропота
