Бабу Любу ніхто з дітвори не любив, а вона не любила, коли ходять по помитому. Баба Люба працювала в школі прибиральницею, і її священним обов’язком було підтримувати чистоту, що особливо тяжко давалося через постійну біганину школярів. Діти ж дуже любили бігати по коридорах, особливо під час перерв, коли щойно вимита підлога перетворювалася на веселу, але брудну ковзанку. Віта теж не любила бабу Любу, як і всі діти, і навіть її побоювалася.
Погляд прибиральниці, що пропікав наскрізь, коли хтось насмілювався забігти на вологу ділянку, був страшнішим за будь-яке покарання директора. Але Віта ніколи б не могла подумати, що доля зробить такий поворот у їхньому житті і що ця сувора жінка зіграє таку неочікувану роль у її майбутньому.
Життя Віти було складним. Батьки, що давно проміняли сімейний затишок на постійні гульбища, забули про потреби доньки. У Віти не було гідного одягу, але найбільше дівчина соромилася свого взуття. Її сусідка, жінка значно більшої статури, зглянулася і віддала їй свої старі, величезні черевики, які були на кілька розмірів завеликі. Кожен крок у них був схожий на шльопання, а в дощову погоду вони набирали стільки болота та води, що перетворювалися на справжні калюжі.
Коли Віта заходила до школи, за нею завжди тягнувся довгий, брудний слід. Це неймовірно діставало прибиральницю Бабу Любу.
– Ти що, дівко, спеціально місиш болото? Тобі що, очі засліпило? Я ж тільки-но вимила!, – сварилася баба Люба.
Віта, маленька, згорблена, із величезними черевиками на ногах, ледве прошепотіла:
– Вибачте, Бабусю Любо…
– Яке «вибачте»? Ти подивися! Слід! Від дверей аж сюди! Чобітьми-ходулями! – вона вказала на величезний брудний відбиток. – Ти де таке взуття взяла? У тебе що, вдома нічого меншого немає?
Віта опустила голову, відчуваючи, як палають щоки. Сказати, що це сусідчине, і що в неї більше нічого немає, було б занадто принизливо. Вона просто мовчала.
– От і мовчи, – прошипіла прибиральниця, злісно занурюючи ганчірку у відро. – Ходиш, як качка по багнюці, а мені потім відчищай!
Не лише одяг та взуття були її проблемою. Віта навчалася, але її зошити були постійно неакуратні, з плямами та відбитками. Вона писала, поклавши зошит прямо на стіл, який був вічно заляпаний їжею.
Віта була сиротою при живих батьках. Вона багато чого не вміла, бо ніхто її не навчив. Вона не вміла правильно прати свій небагатий одяг, тому він був пом’ятий і мав постійний затхлий запах. Вона не вміла пришити ґудзик, у неї не було ні пасти, ні щітки, щоб чистити зуби, ні праски, щоб розгладити єдину спідницю. І, що найгірше, вона соромилася про це спитатися. Вона не хотіла, аби хтось дізнався про її невігластво у найпростіших побутових речах. Цей сором був для неї страшнішим за осуд.
Подруг теж не було. Хто захоче знатися з дівчиною, яка постійно пахне сирістю і болотом, у якої брудні нігті та неакуратні зошити? Діти прямолінійні, а батьки їхні швидко зрозуміли, що сім’я Віти – це “поганий приклад”, і знатися з нею ніхто не хотів. Віта була самотньою у своєму горі. Вона чекала свого вісімнадцятиліття, як манни небесної, аби вирватися з цього.
І ось цей день настав.
На свій вісімнадцятий день народження Віта замість привітань отримала «сюрприз». Її батько і мачуха, в черговий раз «під мухою», привели в будинок двох чоловіків, яких назвали «сватами». Наречений, якому було, напевно, років сорок п’ять, сидів за столом із «веселими» очима, що обіцяли Віті тільки ще більше випробуваня. Він ледь-ледь тримався на стільці.
– Віто, ну чого стовбичиш? Підходь! Знайомся! Це твій суджений! – крикнула мачуха, незграбно махаючи рукою. – Сьогодні справляємо твою долю!
Сльози не текли. У Віти була лише холодна, крижана рішучість. Вона знала, що цей момент настане. Її старенька, пошарпана валіза була зібрана вже давно. У ній лежали: змінні шкарпетки, єдиний чистий светр, кілька зошитів, книга, гроші. Вона чекала свого часу в затишному місці під ліжком. Грошей було мало, але дівчина сподівалася, що їх вистачить, аби доїхати до найближчого міста.
Вона тихенько, поки гості та батьки знову пішли до застілля, вислизнула з дому. У її планах було пішки дістатися найближчого селища, перечекати там на зупинці до ранку і сісти на перший автобус до великого міста. Там вона планувала влаштуватися на будь-яку роботу: двірнички, прибиральниці – неважливо. Вона викрутиться, думала Віта.
Головне – подалі від цього проклятого дому і цих людей.
Вона йшла, майже бігла, несучи незручну валізу, і вже бачила кінець їхнього рідного села. І тут, як грім серед ясного неба, пролунав голос.
– Віто! А ну почекай, ти це куди попрямувала на ніч? Та ще й із валізою. Не переплутала нічого? Зупинка з іншого боку.
Віта зупинилася, різко. Вона не думала, що її хтось гукне. Вона навіть не думала, що баба Люба ще пам’ятає її ім’я.
Бабуся Люба жила на краю села самотою. Казали, що у неї колись був чоловік і діти, але їх не стало, відтоді жінка стала зла на весь світ. Коли була молода, то працювала в колгоспі, а потім вже прибиральницею, скільки їй років достеменно не знав ніхто, бо вона нікого не запрошувала до себе на іменини.
Проте, Люба знала майже всіх дітей та їхні сім’ї. Ось і сім’ю Віти знала дуже добре.
– Розповідай, що сталося, – сказала бабуся. Її голос був не злий, як завжди, а втомлений і якийсь співчутливий.
Віта розгубилася і несподівано для себе заплакала. Наче і сліз, коли йшла з дому, не було, тільки розпач і рішучість. А тут сльози самі потекли, гарячі, нестримні. Вона зрозуміла, що її план виявився не таким таємним, як вона думала.
– Я поспішаю… – ледве видавила вона, схлипуючи.
– Ходімо до хати. Розповідай. – тон Люби не терпів заперечень. Вона підійшла, легко забрала з рук Віти валізу.
– Мені треба йти, бо як мене знайдуть у вас. – Віта заперечувала, боячись підвести стару жінку.
– У мене не знайдуть, – відрізала бабуся. – Ходи поїси.
Бабуся швидко дістала з холодильника суп, поставила гріти, зробила бутерброд з ковбасою і поставила перед Вітою.
– У вас свято? – несміливо спитала Віта, яка бачила ковбасу лишень на свята.
– Ні. Ти їж,їж, – Люба зрозуміла чому дівчина таке спитала і їй стало соромно, – То що там у вас сталося?
– Прийшли мене сватати, а я не хочу заміж виходити.
– Правильно, тепер не ті часи. А що робити надумала?
– Поїду в місто, наймуся кудись на роботу. Але сюди більше не вернуся.
– Ну, так теж не можна, – замислилася бабуся, – Ти лягай спати, а завтра щось придумаємо.
Люба показала Віті чисту, акуратну кімнату. Віра відчула запах свіжої білизни і чистоти. Вона вперше вдихала цей запах.
Вранці на неї на столі чекав сніданок. бабусі не було. Вона повернулася лише до обіду, захекана, але з сяючими очима.
– Шукають тебе, але я все вирішила. Сусід завтра в місто їде, молоко везе, то тебе візьме. Ти за ось цією адресою піди і там тебе прийме моя давня знайома, я їй напишу записку і вона тобі допоможе. Що скажеш?
– У мене немає вибору. Звичайно, згодна, я ж хотіла в двірники йти. Спасибі вам велике.
– Рано дякувати. Ось тобі грошей трохи на перший час.
– Я вам віддам, коли зароблю, – заплакала Віта від зворушення.
– Не поспішай. Як розбагатієш, так і віддаси. А й не віддаси – не збіднію. Нехай усе буде добре в тебе.
Бабуся обійняла її на прощання рано-вранці, коли сонце лиш кидало перше проміння. Вона поклала їй в сумку дещо з продуктів і настановила сусіда допомогти їй в місті добратися за адресою.
– Прощавайте, бабусю Любо, – Віта кинулася обіймати її. Це був перший щирий і теплий дотик у її житті.
Віта поступила в кулінарне училище, бабусина знайома допомогла їй з гуртожитком, вона старанно вчилася аби мати стипендію та віддати бабусі Любі гроші.
Приїжджала на канікулах із подарунками до неї. Додому не йшла.
В кінці навчання Віра вийшла заміж за Михайла, добродушного і сильного хлопця з професійного училища. На весіллі бабуся Люба була почесною гостею.
– Тепер ти забудеш мене. Приїжджай хоч зрідка. – Люба сказала це тихо, дивлячись на щасливу Віту.
– А можна ми приїжджатимемо разом із Михайлом? Ви так йому сподобалися. Ви, як друга мама мені.
– Можна. Та яка я мама, скоріше бабуся, – Люба заплакала.
– Бабусю Любо, ну ви чого? Адже все гаразд. – Віта обійняла її.
– Все добре, дитинко. Колись з чоловіком так мріяла про доньку. Тебе мені небо послало, може, й мій Михайло.
Віра з Михайлом приїжджали у відпустку, і на свята бабусю відвідували. Спочатку удвох, а потім разом із дітьми. Вони назвали свою першу донечку Люба – на честь на честь бабусі Люби, яка виявилася найдобрішою людиною у їхньому житті. Діти дуже полюбили бабусю, вони так ніколи й не дізналися, що вона їм не рідна.
