Моє життя завжди було сповнене тепла й любові, які дарував мені мій чоловік, Василь. Але одного дня все змінилося. Я саме була в гостях у своєї мами в селі під Києвом, допомагаючи їй по господарству, коли отримала той дзвінок.
Холодний, безжиттєвий голос у слухавці повідомив, що Василь у стаціонарі. Треба було діяти швидко — зібрати дітей, знайти машину, дістатися до нього.
Я не знала, що чекає мене попереду, але передчуття чогось неминучого не давало спокою. Василь був не просто моїм чоловіком, він був моїм світом, опорою для наших дітей, людиною, яка завжди знаходила вихід із будь-якої ситуації.
Чому він опинився там? І чому я відчула, що цей день стане переломним у моєму житті? Я ще не знала, що той день буде лише початком випробувань, і що мені доведеться пройти ще багато випробувань через тих, хто вважав себе ближчими до Василя, ніж я та наші діти. Але в ту мить я думала лише про одне — я мушу бути поруч із ним, поки ще є час.
Я поспішала додому, щойно дізналася, що сталося. Відразу почала збирати речі дітей і шукати машину. Доїхавши до будинку, я гукнула мамі, щоб не чекала мене, і вирушила в дорогу.
Я гостювала в мами, яка потребувала допомоги по господарству. Мій чоловік Василь залишився вдома, сказавши, що приїде пізніше.
Василь був чудовою людиною: люблячий чоловік, чесний і добрий. Він завжди прагнув допомогти всім і ніколи не скаржився. Був душею компанії, завжди готовий віддати останнє, аби підтримати іншого. Саме так ми й познайомилися.
Ще зовсім юною, я, послизнулася на засніженій доріжці в парку розтягнулась посеред парку. Лежала, намагаючись віддихатися, і думала, чи все зі мною гаразд.
Може, викликати швидку? Відкрила очі — і побачила зорі, такі чисті й прекрасні, наче небо над селом у дитинстві.
Через мене Василь тоді запізнився на співбесіду, але довів мене додому й переконався, що я в порядку. Я тоді засмутилася, бо він навіть не попросив мій номер.
Але наступного вечора на мене чекав сюрприз — Василь стояв біля під’їзду, натягнувши шапку й замотавши шарф, притупуючи від холоду.
Я навіть не привіталася, але потім обернулася й запитала:
— А що ви тут робите?
Василь відповів:
— Вас чекав, але геть змерз.
— Давно стоїте?
Я вибачилася й запросила його до квартири. Василь приніс цілий пакет мандаринів і плитку шоколаду, щоб підняти мені настрій.
Спочатку нам було нелегко. Василь гасав Києвом у пошуках роботи, не маючи ні власного житла, ні стабільного заробітку. Добре, що в мене була своя маленька квартира.
Я не соромилася просити допомоги в батьків. Моя подруга Марта теж нас підтримувала. Мої батьки, ще за життя, жодного разу не показали, що зять йому не до вподоби.
Вони допомагали молодій сім’ї, чим могли: то грішми, то продуктами. Тоді Василь вирішив продати все цінне, що мав, і почати нове життя.
Він зайнявся дрібною торгівлею, відкладав кожну копійку. Коли назбиралася пристойна сума, він вирішив відкрити власну справу.
Василь орендував невеличке приміщення в підвалі й працював там ночами. Додому майже не приходив, спав уривками, але його зусилля почали приносити перші результати. Ба більше, він найняв перших працівників і розширив виробництво.
Справа пішла вгору, і Василь почав отримувати стабільний дохід. Він зміг забезпечити нам гідне життя.
Ми з Василем зіграли весілля, запросили батьків і подякували їм за підтримку в скрутні часи. Ми були щасливі й раділи життю.
Я закінчила навчання і почала працювати разом із чоловіком. Ми були разом довго, аж поки я не відчула себе зле. Незабаром у нас з’явився син, якому зараз уже 16.
За ним — дві доньки-близнючки. Василь все переймався, що не зможе дати їм усе необхідне, але на той час він уже став успішним підприємцем. Він розширював бізнес, наймаючи нових працівників. Дохід був стабільним і немалим.
Василь купив великий і міцний будинок, щоб у кожного в сім’ї була своя кімната. Ще була простора кухня. Сім’я готувалася до переїзду, а батьки допомагали з речами та прибиранням.
Я проводила час із дітьми, а Василь працював в офісі. Увечері він повертався додому, і ми грали в настільні ігри. Доньки сиділи поруч, коментували гру, вчалися в нас. Це був веселий і щасливий час. Багато хто заздрив нашій міцній і дружній сім’ї.
Ми з Василем відповідали, що секрет нашого щастя — цінувати його й любити одне одного. Одного дня пролунав дзвінок. Я саме заварювала чай, узяла слухавку, а там — холодний, безжиттєвий, чужий голос:
— Ваш чоловік у стаціонарі. Поспішіть.
Я не розпитувала. Кинулася туди разом із дітьми. Як без них? Це ж їхній тато! Влетіла в палату, душа навстіж, сльози по обличчю. А Василь лежить тихий, очі заплющені, блідий, наче постарілий. Не бачилися ж усього один день, а він так змінився!
Я застигла на мить, а потім підійшла до ліжка, впала на коліна, плакала, благала не покидати нас. Лікар ще в коридорі попередив, що шансів немає, рахунок іде на години.
Діти чекали в коридорі, поки я їх покличу, а я не могла відійти від коханого чоловіка. Він зітхнув, ледь розплющив очі й подивився на мене.
— Не плач, не треба, — прошепотів він одними вустами. — Я прожив довге й щасливе життя.
Я намагалася щось сказати, але Василь перебив:
— Куртку подай.
Я встала, зняла куртку з вішалки, принесла. Він із трудом намацав кишеню, дістав звідти аркуш і простягнув мені.
— Туди поїдь, він усе пояснить. Як там діти?
Я покликала дітей. Вони не плакали, лише старший ховав очі, щоб дівчатка не бачили. Горнулись до тата, просили одужати. А потім він пішов — заплющив очі й тихо заснув. Більше так і не прокинувся.
Я не пам’ятаю, як підписувала папери, як вийшла звідти. Наступні три дні майже стерлися з пам’яті: прощання, поминки. Усе робила як робот, а потім наче прокинулася зі сну.
Чому я себе жалію? А про дітей зовсім забула. Їм же теж важко. Я втратила чоловіка, а вони — батька. Згадалося останнє бажання Василя — поїхати за вказаною адресою. Я гарячково почала шукати в кишені забутий аркуш.
За вказаною адресою був звичайний двір із дитячим майданчиком. Навколо стояли сірі багатоповерхівки, жодних магазинів чи офісів.
Я пройшла через двір і увійшла в під’їзд. Двері одразу відчинила жінка років тридцяти. Вона привіталася й запросила мене до квартири.
У квартирі вона посадила мене в крісло й запропонувала каву. Я машинально кивнула, не відриваючи погляду від своїх рук. Жінка щедро налила мені кави в чашку й простягнула.
Я одним ковтком випила й закашлялася. По тілу пройшла хвиля тепла, нагадуючи, що я жива.
Жінка сиділа й чекала.
— Хто ви? — запитала я.
— Мене звати Юлія. Давай поговоримо, якщо ти не проти.
— Ні, все гаразд.
—Мій чоловік скоро прийде
— Може, зайду пізніше?
— Ні, не треба. Він буде з хвилини на хвилину. Ми ж тебе чекали.
У цей момент двері грюкнули, і в квартиру увійшов чоловік. Невисокий, із лисиною, але з добрими очима.
— Ви вже тут? Мені дуже шкода. Співчуваю вашій втраті. Ми сумуємо разом із вами. Василь був чудовою людиною.
Ми розмовляли ще близько двох годин. За вікном стемніло, і мені треба було поспішити додому до дітей. Я тепло попрощалася й викликала таксі.
Вдома на мене чекав справжній гармидер. Діти нічого не розуміли, хлипали, а якась жінка гасала по будинку й збирала їхні речі.
— Довго ж ти! Я вже зачекалася. Будемо знайомі. Я сестра Василя, Наталя. А це мій чоловік Олег, — сказала жінка, вказуючи на чоловіка, який увійшов слідом.
— І так, до відома: ви тут більше жити не можете. Я й так вас пожаліла, дочекалася прощання, — додала Наталя.
У кімнату увійшли батьки Василя. Вони ховали очі й не дивилися на мене чи онуків. Просто сіли на диван і втупилися в стіну, наче все, що відбувалося, їх не стосувалося.
— Я не розумію, на якій підставі ви увійшли в наш дім і тут розпоряджаєтеся.
— На тій, що Василь — мій рідний брат. Ми — його сім’я. Я впевнена, що все майно він відписав нам. А якщо ні, то все одно вашого тут нічого немає.
— Як ви можете так чинити? Це ж ваші онуки! — я повернулася до батьків Василя. — Ви їх на вулицю вночі виставити вирішили?
Мати виструнчилася й підняла на мене погляд, повний образи.
— Чому на вулицю? Наскільки я знаю, у тебе є квартира. От у неї й їдь.
— Це наш дім. Усе, що належало моєму синові, — наше. Він на тебе нічого не оформляв, ми дізнавалися. Тож не роби із себе господиню. Забирай свої речі й іди.
Я засунула руку в кишеню й дістала згорнутий аркуш. Розгорнула його й почала читати. Що довше я читала, то більше змінювались в обличчі непрохані родичі.
Я зачитала їм заповіт, написаний рукою Василя й завірений нотаріусом, у якого я сьогодні була. Згідно з останньою волею покійного, усе майно переходить до мене.
Банківські рахунки були закриті ще за його життя, а кошти на них порівну розділені між дітьми й переведені на ощадні рахунки до їхнього повноліття. Дім Василь офіційно подарував мені, залишались авто, які були оформлені на підприємство чоловіка, але там спільна власність. Про сестру й батьків там не було ні слова. Я простягнула їм папір.
Батьки остовпіли. Вони не знали, що Василь нездужав багато років і готувався до того, що могло із ним трапитись будь-якої миті, і не знали, яка в нього сім’я.
Василь подбав про всі формальності заздалегідь, щоб його сім’я не мала неприємностей від його невдячних родичів. Вони й так отримували від нього щомісячні виплати, які були немалими.
Василь розумів, що їхня загребуща вдача не дасть їм із цим змиритися, і вони спробують оскаржити все, що можливо.
Я вже заспокоїлася, але в кабінеті нотаріуса дала волю сльозам. Я оплакувала чоловіка й батька моїх дітей, який навіть після того, як пішов на небо продовжував піклуватися про нас, мов добрий ангел.
Головна картинка ілюстративна.
