Прийняти і зрозуміти ситуацію я так і не змогла, все хотіла докопатися до самої суті, чому саме так вчинив Роман, адже ми були разом практично цілими днями, на роботі і вдома, однодумці в усьому, а тут таке.
Так, Роман був начальником і мав хорошу зарплату, але й я теж не пасла задніх. Та й усе встигала, щоб і їжа домашня і обстановка в домі затишна.
Все у нас було в домі для комфорту і затишку, але не було у нас дітей. Надіялися на фахівців, потім на чудо.
Далі Роман вже хотів усиновити дитину, але ми так і не наважилися. Все відкладали та думали, а тут йому й п’ятдесят не стукнуло, а його вже нема.
І ось прийшли всі колеги, я всіх знала і дякувала за співчуття.
Ту жінку з дитиною я не знала і спочатку здивувалася, що вона так прискіпливо на мене дивиться, але мені було не до того, тому я швидко переключилася на щось інше. Але жінка підійшла до мене сама після того, як всі почали розходитися. І почала розповідати, що мій Роман все наше спільне життя вів подвійне життя, допомагав їй і своїй доньці.
– Я не вірю, – сказала я, – Мій чоловік не міг так себе повести по відношенню до мене.
– Ну, він вас любив. Я не заперечую, – сказала жінка, – Але доньку свою теж любив без пам’яті і всім нам допомагав. Тому, думаю, що він записав нас у заповіт.
– У нього не було заповіту, – сказала я і зрозуміла, що бовкнула зайве, бо очі в жінки загорілися.
І ось відтоді я й почала думати, як же так, Романе, як де тепер я маю за тобою тужити та тебе оплакувати, коли ти виявився на пробу не золотом, а … Я ж його так поважала, захоплювалася ним, а тут таке?
Перерила всі документи, всі книжки перетормошила, може там є лист чи записка, хоч щось, щоб говорило про його інтрижку. Нема.
Тоді я сказала його матері, бо моєї вже давно не було.
– Не можу за ним сумувати, бо він виявився не таким, як я думала. – вирвалося в мене при ній.
І все розказала про ту жінку і дитину.
– Яка ж ти, наче на носі п’ятдесята, а життя зовсім не знаєш, – сказала свекруха.
Вона порадилася з адвокатом і той запропонував тій жінці здати тести, щоб підтвердити батьківство.
– Ви що? Це ви отак Роману шану віддаєте? Це ви отак його любите, що хочете його доньку залишити без копійки? А Роман про вас був іншої думки, – казала та жінка.
На мене ці слова подіяли. Я ж і так не заберу будинок з собою, їй залишу і все. А от свекруха була зовсім іншої думки.
Вона почала копати і накопала таке, що я вже дивуюся, які ж то люди бувають. Виявилося, що ця пані й справді знає мого чоловіка, але не прямо. Вона бачила його кілька разів на святкуваннях чи корпоративах, бо її чоловік працював з Романом і переказував, що чоловік багатий, бездітний.
І от та жінка вирішила видати свою доньку за чужу і це при згоді свого ж чоловіка! Та як же це так? Заради будинку йти на таке?
Це ж яка гідність має бути в чоловіка, щоб він рідну дружину і доньку віддавав чужій людині, заради цегли, плитки і ламінату.
Звичайно, що я тепер спокійна за майно, але найприємніше, що мій чоловік був тим, ким я його знала і це для мене цінніше за всі гроші світу.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
