На зупинці разом із кількома літніми жінками чекаю автобус. Час тягнеться повільно, але ось нарешті вдається втиснутися в «одиницю». Вільне одне місце — біля вікна, на колесі.
— Сідайте, — запрошує бабуся, яка сидить на цьому ж сидінні.
— Та щоб сісти, треба вас потурбувати, а потім іще якось прилаштувати ноги над тим колесом, — усміхаюся у відповідь. — Краще постою.
— Авжеж, — відгукується інша попутниця. — У молоді роки і постояти можна.
— Я б і не присідала, якби цим час можна було зупинити, — пристала до розмови третя жіночка. — Та хіба від старості втечеш?
— Хіба ні? — щиро дивуюся, підігруючи загальному веселому настрою. — Не уявляю себе в поважному віці…
Ще трохи пожартували на тему років, а потім одна з жінок пригадала таку притчу.
Спочатку Всевишній відміряв людині всього 25 років життя.
— Господи, цього ж так мало! Що ж я встигну?
— Зате проживеш по-людськи, — запевнив Творець.
Та людина не припиняла благати, і Він зглянувся:
— Добре, подовжу твій вік, але затям: до твоїх 25 літ додам іще 25 волячих, 25 мавпячих, а поміж ними — п’ять на роздуми.
Так і сталося. Прожила людина свої 25, не зоглядівшись, коли вони промайнули. Підійшов волячий вік. Тягла вона на собі щоденні клопоти, працюючи від ранку до ночі. Так і минуло 25 років. «А й справді, прожила наче віл, — подумала людина. — А що ж то за мавпячі роки?»
А через п’ять років, глянувши на себе у дзеркало, застигла:
— Та я ж уже на мaвпу схожа!..
Всі в автобусі розсміялися, бо із такими неповторними інтонаціями жінка цю притчу розповіла! Попри те що мала вік останньої третини, відміряної Богом, її обличчя було вродливе, бо випромінювало доброзичливість, життєву мудрість. А зморшки — то від усмішки.
За матеріалами – Вербиченька. Автор – Ірина ЛИПНЕВА.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
