Надія аж побордовіла від несподіваної новини. Щоки вмить налились рум’янцем гніву, руки стиснулись:
— Як не назвеш доньку в честь бабусі? – дивилась на сина пронизливо, – Ми домовились, ти сам про це з дитинства мріяв. Врешті решт, ти й бабуні це обіцяв. Чи вона не заслужила?
Андрій стояв переминаючись з ноги на ногу. Очі на матір підняти не смів, але й, як вона хоче вчинити теж не мав змоги. Не один же він усе це вирішує? Є й Оксана, дружина, вона проти, категорично. Сказала, що й на розлучення подасть, а доньку в честь його бабці ніколи в житті не назве. І що робити? І там не так і тут ради не дасть. Для всіх поганий, як не крути.
А Надія помітивши, що син на її волання не реагує, вирішила зайти з іншого боку:
— Андрійку, синку! Адже бабуня нам з тобою життя урятувала. Ми їй і тільки їй тим, що по білому світу ще ходимо зобов’язані. Є речі через які не переступити і не забути. Вчини, як ми з тобою планували. Прошу тебе. Заради мене.
Син скрушно зітхнув. Так, бабуня була їхнім янголом їхнім світлом у віконечку і рятівником. Давно те було, але ж було!
Бабуня в горах жила, а вони зі столиці до неї на авто їздили. Він добре пам’ятає той день. Батько після важкого трудового дня скомандував усім вантажитись в авто. Не хотів слухати маминих заперечень, надто любив він гостювати у бабуні, та й вона його, навіть більше за дітей рідних любила і завжди жаліла.
Мама завжди в таких подорожах у тата замість будильника була. Сидить поруч і щось розповідає, слідкує за татком, аби не вимкнувся. А того разу і мама зморилась за цілий день. Отямились вони уже в палаті. Мамі довго не казали, що татка вже немає, та й про їхній стан не до кінця правду говорили – не витримала б.
Бабуся з’явилась, щойно дізналась. Залишила свою велику господарку і почала вихожувати онука і доньку. Спочатку у стаціонарі, потім у себе вдома. Професор їй без прикрас сказав:
— Ні донька, ні онук не ходитимуть. Онук, можливо зможе пересуватись на візку, донька – безнадійна. Тричі подумайте перш ніж узяти на себе такий тягар.
А бабуня не злякалась. Обтирала їх, робила масажі, приводила мольфарок і кликала до недужих усіх, хто хоч чимось міг допомогти. На очах й сама танула, мов свічечка, але не здавалась. Спродала всю господарку і усі більш менш цінні речі з дому. Андрій добре пам’ятає, як ридала бабуня несучи на ринок старовинну хустку, яка ще її матері належала. Але не пожаліла, віддала найдорожче.
Через п’ять років на обстеження до того самого професора Андрій прийшов своїми ногами, а мама на милицях. Той не впізнав і спершу, навіть не повірив, що таке можливо. Щось швидко записував у свій нотатник, просив контакті всіх тих, хто допомагав ставити їх на ноги. А на прощання сказав:
— Ви неймовірна жінка! Навіть не знаю, чи зможуть вони усвідомити хоч колись, яке чудо ви для них сотворили. Віддячити за таке просто не можливо.
Саме тоді Андрій пообіцяв бабусі і мамі, що свою донечку назве на честь бабуні – Петриною. Аби навіть онуки не забували, кому завдячують своїм життям.
Він би так і вчинив. Чесно! Але ж Оксана! Вона обіймаючи чималий животик ридала і ні в яку доньку Петриною називати не хотіла. Та вона вперше те ім’я від нього і почула і навіть за жарт все те сприйняла, а коли зрозуміла, що чоловік серйозно, навіть спати пішла у іншу кімнату.
Надія на своєму не настояла. Крихітку онучку назвали Крістіною. Навіть бачити малу баба спершу не хотіла. Але потім якось змирилась, навіть на руки одного разу взяла. Але кожним порухом, кожним жестом виявляла незадоволення і образу на молодих батьків.
Дівчинці зараз сім. Чи то непорозуміння між поколіннями, чи то і справді не виконана татом обіцянка так впливає, але ні тижня не минає, аби не везли батьки малу до якого спеціаліста. Мамина телефонна книга складається з номерів професорів і спеціалістів ледь не з усієї області. То вухо у дитини, то ніс, то ноги, то очі… Андрія спочатку з роботи відпускали, ставились з розумінням, а потім і вірити перестали – ну не може скільки напастей на одну людину бути, тому попросили звільнитись. Зараз він таксист, це єдина професія, яка дає змогу у будь-яку хвилину прилетіти на допомогу дружині і дитині.
Надія їх просить – переназвіть дитину, все через вашу ж упертість. Але молоді і чути нічого не хочуть.
І хто правий?
Автор Анна К.
Передрук без згоди автора – заборонено.
Головна картинка – pexels.
