Мене утримує та дітей, а те, що має когось – то ж усі так роблять.
А я лиш очима кліпаю, бо одна дитина в садку, а інша на підході, квартира орендована. Куди дітися?
І тоді одразу мені й очі відкрилися, в кого Іван такий вдався та чого його мати мене не приймала та до онука свого ставилася так, наче то сусідська дитина.
– Забери його, він мені заважає, – завжди говорила. коли дитина приходила їй щось розказати чи показати.
А я думала, як то в бабусі може бути її «я», ніж прихильність до онука.
А тепер правда постала в усій красі, але я нічого не могла в той момент зробити. Просто закрила рот і все.
Інколи, коли сусіди чи знайомі вже дуже мені в слід хіхікали, то я казала чоловікові:
– Всі навколо знають про тебе, ти розумієш, що про нас шепочуться?
– То й що? Ти думаєш в інших родинах краще? Я дітей люблю, тебе утримую, що ти ще хочеш?
Займися домом і дітьми і на тому крапка.
І я мовчки так і робила.
Допомоги мені не було звідки чекати, бо мої батьки жили далеко, звичайні робітники, все життя на заводі працювали і на пенсію вийшли.
А тут чоловік дає змогу хоч дітей виростити в достатку.
– Я не покину родину, – запевняв він мене.
І я йому вірила та й змирилася.
Йшов час, діти були сенсом мого життя і я не мала сили змінити наші з чоловіком обставини, як тут до мене прийшла чоловікова любка:
– Твій каже, що дочекається, коли діти стануть більші і піде, так що збирай речі, скоро я буду законною дружиною.
І ці слова мене отверезили. На що я надіюся, справді, двоє дітей, а я просто пливу за течією?
І я стала думати, яка ж мені професія потрібна аби я змогла дітей прогодувати? Так я опинилася на тракторі.
Чоловік думав, що я жартую, коли сказала, що піду вчитися.
– Тобі тридцять, яке навчання?
– Мені треба, – казала я.
І з мене вийшов непоганий тракторист, та я тепер на всьому вмію їздити і на всьому робити, бо тепер техніка ще легша. Але тоді я й роботу знайшла по оголошенню і навіть мені виділили будиночок аби я могла жити з дітьми. І була я на хорошому рахунку на фермі, бо без шкідливих звичок і пунктуальна, можу й руки забруднити, можу й добре відповісти, хто захоче пожартувати.
І саме з тої певності, що я можу й виросла моя інша певність – я можу жити краще і мені такого чоловіка, як є не треба.
Подала на аліменти і зажила спокійно, саме це слово підходить. Діти в школу, я на роботу, далі щось біля дому покручуся і знову все заново.
Трапився мені в тому селі і чоловік хороший та роботящий, дім ми розбудували, ще двох діток на світ привели, достаток у нас і краса навколо.
А одного дня й гість прийшов – Іван на порозі стоїть, мовляв, діти його запросили пожити, бо не має де.
– Йди до матері, мені тут тебе не треба, – кажу йому.
– Матері нема і квартиру її я продав, не маю де жити. Ти ж мені не чужа та й я тебе стільки років утримував на своїй шиї, а тепер, коли ти доробилася, то маєш мені віддати.
– Я тобі нічого не винна, а як згадаю, як ми жили, то ще й собаку спустити хочу. Йди.
І що ви думаєте? Добре, що я його вже добре знала. Бо бачу, покрутився по подвір’ю та й пішов на автобус, а я дивлюся – дим з комірчини. То я туди з відром і погасила вогонь швидко.
Але яка людина, ви собі лишень подумайте, вже за шістдесят, вже ноги не носять, але руки ж добро зробити ніяк не хочуть. Як я могла з таким чоловіком жити? Чи то в молодості так не маєш розуму чи то людина так за життя змінюється, що би ви сказали?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
