Найбільшим випробуванням у нашій родині стало моє щасливе заміжжя. Мамі я на радощах розповідала яким же добрим і щедрим є мій чоловік. Я говорила одне, а от мама моя, як виявилось, чула геть інше.
Я з багатодітної родини. Батьки мої ростили нас у любові і взаємоповазі. Ми малі, ніколи не мали між собою непорозумінь. Тато із мамою завжди повторювали, що головне в житті – родина.
— Нас не стане, а ви залишитесь одне у одного. Життя складне, але останнє віддай, а родині допоможи, виручи.
Мій батько усе своє життя провів на заробітках. Мама працювала і нас ростила. Удома у нас завжди було повно птиці і у сараї мекало, мукало і хрюкало. Мамі ніколи було, тож саме ми – діти, усе те ростили. гляділи, пасли, годували і від нього прибирали.
Ми бідно не жили, але й заможними не були, однак, я ніколи не відчувала себе обділеною. Одягнена я була на рівні з однолітками, техніку тато передавав сучасну. та й ніколи було про це нам замислюватись. У нас у домі завжди було весело, шумно і людно.
Нині мені 25 і рік тому я вийшла заміж за свого коханого – Кирила. Кирило старший від мене на добрих п’ятнадцять років. У свої роки він уже давно самостійний і дуже забезпечений чоловік. Я працювала офіціанткою в кафе, він поруч мав офіс своєї фірми. Три роки він ходив колами, залицявся. Я ж не зважувалась відповісти, адже бачила яка велика між нами різниця у всьому. Але ж вода і камінь точить. Я таки здалась.
Кирило виявився дуже добрим і мудрим чоловіком. Він також із села, але ростила його одна мама. Ніякої зверхності, чи пафосу, навпаки. Всього у житті він досяг своїм трудом і нині трудиться рук не покладаючи.
Коли я заміж вийшла тато із мамою були за мене дуже раді. Ще на весілля тато сказав дивну фразу: “Нарешті у мене помічниця з’явиться, не самому мені все тягнути”.
Я не розуміла до чого то, аж до дзвінка маминого:
— Доню, Маринка надумала йти на юриста навчатись, – це сестра моя менша, – На державний потрапити практично неможливо, а самі ми не потягнемо, у нас ще два студенти. Допоможи сестрі освіту отримати для вас то й не гроші зовсім.
Мамині слова мене дуже здивували. Вона не просила, то швидше було як обов’язок мій. Я заміж вийшла вдало, то й зобов’язана допомагати. От так.
Але ж справа в тому що гроші в родині заробляє і керує ними мій чоловік. Так, я маю свою картку із досить таки суттєвою сумою на власні витрати, але придбати сукню. це не ж саме, що оплатити навчання в юридичному.
Я з чоловіком, звісно ж. побалакала на цю тему. Він згоден допомогти моїй сім’ї, але не так, як я того очікувала. Кирило запропонував Маринці іти до нього в офіс на роботу на неповний робочий день:
— І досвіду набереться і гроші власні матиме. Влаштую її офіційно, так що по закінченню ВУЗу зможе влаштуватись на роботу на більш вигідних умовах.
Коли я переповіла його слова мамі, вона була дуже обурена.
—Дитині вчитись треба. а не працювати одразу. Що то за наука буде? Я тебе просила сестру підтримати, допомогти, адже ти змогу маєш. Чоловіку не обов’язково про це знати було. бачила я ваші хороми, знаю. що та сума непомітною буде.
От тепер я ніби як винна залишилась перед сім’єю, а чому і сама не розумію.
Невже важко зрозуміти, що я не можу забезпечувати свою родину, що я лиш вдало заміж вийшла, а не виграла в лотерею.
Тато із мамою сердяться на мене. А за що?
Хіба у тому є моя вина?
Дарина П.
Головна картинка ілюстративна.
2807,2023
