Така ситуація, що не знаю, що й робити – чужа дитина стала ближча за свою. Але ж і кінець наче всьому тому, а як далі спілкуватися?
Наш син Славко завжди був таким самостійним і на нього важко було якось вплинути, порадити чи перерадити. Задумав – і все. Вже так і буде.
Пішов він вчитися в училище і через кілька місяців приводить за руку дівчинку і каже:
– Мамо, це моя дружина, Оленка.
Ми з Миколою тільки очима скліпали, бо ж дітям по вісімнадцять років – яке одруження?
А далі почалося таке двине співжиття, що хоч смійся, хоч плач…
В ванну не пройти, бо те дівча тікає та ховається і десь аж в кімнаті каже «Доброго ранку». Син їй носить їсти в кімнату, вона поїсть і син назад брудні тарілки приносить і складає на кухні. Тоді вже я прокрадаюся, щоб її не злякати та ті тарілки мию.
Найважче зранку, коли всім треба в ванну. То я мушу вставати о пів сьомій, щоб все встигнути, далі буджу чоловіка! Якось він зайшов в ванну, а там вона! Господи. Два коти так не тікають один від одного, як вони. Я вам кажу – ну все якось не по-людськи!
Ми вже з Славком говорили, щоб якось разом повечеряти, щоб познайомитися, але вона ну ніяк – сидить і мовчить ввесь час.
Славко теж добрий – піде на пари, далі з пар з хлопцями десь вештається.
– Сину, – кажу йому, – У тебе вже дружина, то так себе не ведуть. Сам з нею гуляй тоді!
А вона в тій кімнаті сидить і не виходить. Я й заходити не хочу… В своїй рідній квартирі ми якісь заручники з чоловіком.
Але якось Славко підчепив вірус і ми з Оленкою за ним доглядали, то й зблизилися.
І я вам скажу, що вона просто дуже соромлива дівчина і серце добре, їй було незручно отак в чужих жити, а вона ж приїхала поступати і провалилася, а додому не хотіла вертатися. Тоді зустріла Славка, кохання і одружилися.
– Знаєш, Оленко, я завжди хотіла мати доньку і я рада, що ти тепер моя донька, – кажу я їй.
Вже ми почали й дружніше жити і ділитися одна з одною всім. Я почала Оленку трохи підтягувати по матеріалах, щоб поступила на наступний рік. Розказую, що Славко любить їсти, які фільми, як реагує, коли його щось не влаштовує.
Разом в магазин, разом готуємо, разом гуляємо. Ну от моя дівчинка і все.
Поступила вона на наступний рік і ми вже так всі тішилися, о тепер ми й з її батьками зможемо познайомитися, адже вона вдома говорила, що вже вчиться і не казала, що вийшла заміж.
Славко вже й почав говорити, що вони переїдуть в гуртожиток. Але я була дуже проти:
– Чого? Хіба вам біля нас погано? Ми ж вам не заважаємо!
Ну от, знаєте, все аж занадто добре.
І таки сталося.
Бачу, що Славко щось очі ховає, а Олеся свої червоні теж ховає. Отак щось вони один поза другого ходили, аж потім я приходжу додому – тихо.
Я здивувалася, бо в цей час Олеся вже вдома. Я заглянула в їхню кімнату – нема нікого.
Прийшов вже Славко мовчить, нічого не каже. Олесі ще нема.
Я тоді до нього:
– А дружина твоя де? Ти що зовсім не переживаєш, що вже ніч, а її нема?
– Вона в гуртожитку.
– В подруг?, – не зрозуміла я.
– Ні, вона тепер буде там жити. Ми розійшлися.
Я аж сіла. Як вже я його сварила!
– Єдиний раз зробив гідний вчинок і привів людську дитину в хату, а тепер отак? я впевнена, що це все ти! Признавайся!
І син зізнався, що Олеся його застукала з однією дівчиною. І все.
Все.
Я більше не маю моєї любої донечки!
Я синові сказала, що без моєї дитини мені в хату хай нікого не веде, бо буде гнана віником!
З Олесею я переговорила і дуже її перепрошувала за сина, але бачу, що вона ще дуже далека від пробачення і не дуже хоче підтримувати з нами контакт, зі мною контакт.
На серці дуже порожньо і таке враження, що хата якось потемніла…
Як це все виправити?
Фото Ярослава Романюка.
