Зараз мені тридцять. У двадцять три роки вийшла заміж. Як тоді здавалося, через кохання. Але вже через рік, після появи сина, розлучилася. А через якийсь час зустріла неймовірного чоловіка і… пропала.
Нам було дуже добре разом, якщо б не одне «але»: мій коханий був одружений, у нього підростала донька. Але я була згодна навіть на те, щоб бути просто номером два – аби його не втратити.
Ми зустрічалися пів року, але, коли я дізналася, що при надії, наші зустрічі припинилися.
В принципі, ми не сварилися, але все було проти нас: і наші батьки, і його дружина, дізнавшись про все.
Через дев’ять місяців я стала матір’ю прекрасної дівчинки. Буквально з перших днів вона була крихітною копією свого батька. Він знав про доньку, але ніколи її не бачив. До тієї хвилини, поки випадково не зустрів нас з малечею в дитячому автобусі. Їй тоді було вже три з половиною рочки, і донька спокійнісінько сіла до батька на коліна, немов завжди його знала. Я дивилася на те, як він жартує з Юлечкою, як вона йому усміхається, і ледве стримувалася сльози. В той день я пояснила дитині, що це її батько.
Тепер, після тієї зустрічі в автобусі, ми бачимося при першій-ліпшій можливості. Я люблю його більше за життя і знаю, що він мене теж дуже кохає. Але у нього вже двоє дітей: за час нашої розлуки його дружина теж подарувала Олегу ще одну дитину – дівчинку, яка молодша від моєї всього на чотири місяці. І навіть імена у них однакові…
Коли він буває у нас і грається з Юлькою, я ледве стримуюся, а потім, після його від’їзду, дуже сумую.
Я знаю точно, що він не любить дружину, але не може її покинути через дітей. А я не можу цього вимагати. Але і так як є далі тривати не може.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.