Ми з Миколою прожили все життя самі. Не дав нам Бог дітей, але ми були такі зайняті то на роботі, то їздили всюди і не було нам так і сумно, що нема нікого поруч. Жили один для одного і інтересами колективу, де працювали. Микола був директором інституту, я працювала в бібліотеці, навколо молодь, гамір, життя, рух. В такій обстановці не одразу й розумієш, що тобі вже давно треба на пенсію.
Миколу ще потримали кілька років як лектора, а мені сказали, що пора давати дорогу молодим.
І все. Наче нам в домі виключили світло.
А далі почалися проблеми зі здоров’ям і якось раптово ми стоїмо з Миколою посеред довгого коридору і я майже не чую, що каже лікар, бо розумію, що у нас немає грошей…
– Я нікуди не піду, – вперся Микола, – ні на які процедури. Хай буде, що буде…
Я дивилася на чоловіка і розуміла, що як його не стане, то я буду геть сама, а я не вмію бути сама, я не хочу бути сама, я не зможу бути сама.
Пригадалося, як тоді, багато років тому, я так само стояла в білому коридорі, а лікар так само розводив руками:
– Маля надто кволе, ми нічого не зможемо зробити.
У нас тоді були гроші і знайомства, але нічого не допомогло.
– Ви ще молоді, все ще попереду, – казали мені, а я розуміла, що більше нічого не буде і я буду довіку така.
Тоді й переключила всю увагу на чоловіка, на студентів, на племінників і племінниць. Там на ніч пустити, там на екзаменах пожити, наша квартира була наче прохідний двір і я ні на що не шкодувала грошей, лиш би не бути самій, в тиші, в думках.
А тепер все повторилося, тільки ми самі лишилися. Грошей у нас вже й нема, а що знайомства, якщо з рідного університету й не вітають більше з днем народження? Нікому нас не треба, наче ми й є, але нема.
– Якщо ти, Миколо, не погоджуєшся, то я не знаю, що й зроблю. Як ти мене тепер покинеш і на кого? Не соромно тобі таке навіть думати?
Ми подивилися один на одного і обійнялися. Лише ми лишилися в цьому світі.
На першу процедуру ми назбирали і прийшли, лікар взяв папери, а тоді глянув на мене, а потім вже пильніше придивився.
– Вибачте, ви Віра Петрівна? Не впізнаєте? Ви мою доньку в себе прихистили, коли вона не хотіла їхати додому, бо була при надії і не могла нам зізнатися? Я тоді до вас приїхав і її забирав.
– А, та коли це було…
– Давно. Ми відтоді й сюди переїхали, адже Віточка тут працює, двоє діток у них вже дорослі… Знаєте, що? перша процедура у вас буде безкоштовна, у нас така акція.
Ми так зраділи! Нарешті пощастило.
А далі племінниця приїхала до нас.
– А чому ви нічого не кажете, що вам потрібна допомога, аж я в інтернеті читаю?
– Якому інтернеті?
– Та збір оголосили в вашому університеті, що потрібні кошти, а ви ж мені стільки років допомагали. Незручно, знаєте, їй богу! Ми здзвонилися в родині і кожен дав скільки міг, то ви вже вибачайте. Але ж могли й нам зателефонувати.
– Та що будемо телефонувати, у всіх своє життя, – кажу я.
– Нічого, ми ж вас і не дуже вже й хотіли турбувати, теж не подумали, що ви вже в літах. Тепер будемо пильніші.
І знаєте, що ми відтоді наче знову в родині, великій родині, де ми бажані гості. Їздимо до Миколиної сестри часто, вона нас запрошує взагалі перебратися там жити, але ми ще проти, бо наш песик Зюзя ще маленький, йому потрібен догляд і регулярні відвідини ветеринара. Але ми будемо тепер тримати зв’язок і навіть першими телефонувати.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
