Отож, ми з Вірою були рідними сестрами, тільки вона на чотири роки старша і моя поява чомусь дуже її вразила. Батьки нас однаково любили і можу навіть сказати. що тато більше любив Віру, бо завжди ставав на її бік.
Якщо мама купувала мені щось нове, а це було дуже рідко, бо я все доношувала за сестрою, то Віра таке батькам влаштовувала, що вони мали й їй теж купити щось нове. Мені було якось все одно, але не їй.
Далі ми виросли і розлетілися в різні міста, одружилися і маємо дітей. Нас розвела не лише відстань, але й життя, бо у нас різні інтереси і вподобання. Зідзвонюємося лише на дні народження і то останнім часом вже й це забувається, то я можу на кілька днів спізнитися з привітаннями.
Ще хочу додати, що Віра завжди якось прискіпливо ставилася до мого особистого життя – чи часом я чоловіка не кидаю, чи він мене.
– Ой, ви так нудно живете, у нас з Василем мексиканські пристрасті мало не щомісяця, то він йде, то я все кидаю,- хихотіла вона.
Я знала, що сестра живе на орендованій квартирі все життя і мене це дуже дивувало, адже за стільки років можна було собі зібрати на квартиру. І ось саме на питання квартири почалися наші дитячі образи на світ вилазити.
Мами й тата не стало і мені було незручно їздити в наше місто, бо це далеченько від мене, треба три години трястися в автобусі.
Я й до батьків не часто приїжджала, все запрошувала до себе, але вони не хотіли нікому надокучати і пішли один за одним з різницею в місяць.
Тоді ми з сестрою наче знову були дітьми, які мали тата і маму, а тепер вже дорослі тітки і нема нікого.
Особливо про квартиру мови не було, бо мені було не до того, але потім сестра мені зателефонувала вся в розпачі – вона розходиться з чоловіком і не має де жити.
– Ти не проти, якщо я поживу в нашій квартирі, – питає вона мене, – Ти ж моя сестра!
– Та, звичайно, – погодилася я.
А що – хай живе. Тим більше, що чоловік її покинув. На сорок днів я не поїхала, а вже на рік приїхала з усією родиною і не впізнала ні двері старої квартири, ні обстановки, коли мені Віра відкрила. Всюди був новий ремонт, поруч з нею був її чоловік. виявляється, у них все просто чудово.
– А що, – каже мені вона, – Ти маєш квартиру і тебе батьки все життя більше любили та мені в приклад ставили! Олечка те, Олечка се, будь як Олечка! То тепер це моя моральна компенсація за всі мої дитячі переживання! Тим більше, що мама мені залишила квартиру і в мене навіть є заповіт!
Я була просто вражена від такого повороту. Я приїхала маму й тата згадати. А натомість мені згадують щось таке, чого могло й не бути. І я щось не пригадую аби вже так віру обділяли в дитинстві, якраз навпаки – вона казала, щоб їй купували дорогі речі, бо я все одно їх доношуватиму і щоб вони не розлазилися.
Їхала звідти мовчки, чоловік бурчав, що я дуже довірлива і треба за квартиру боротися, що заповіт може бути підробленим, але я не хочу нічого чути. Я ж приїхала їх згадати добрим словом, якоюсь сімейною історією, а мені згадують черевички, які мені купили, а їй ні. Цій жінці п’ятдесят чотири роки, а вона таким живе!
Думаю, що й далі нічого не робитиму, бо у мене просто опускаються руки. Чи таки варто провчити сестру?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
Наш YouTube-канал — це ворота у світ найцікавіших історій життя. На вас чекають неймовірні враження та зустрічі з найцікавішими героями.
Підпишіться зараз, щоб бути першими, хто зануриться у чудовий світ емоцій та неймовірних подій.