Напевне, та думка у голові була давно, однак, Ольга її до себе не підпускала просто. Мамині слова ніби від сну пробудили. Тієї ночі вона так і не лягла, ходила маленькою кухнею колами, інколи визирала у вікно чекаючи чоловіка, але то швидше машинально. Ольга думала і вже до ранку все вирішила.
Ольга дивилась на гроші у своїх руках і гірка усмішка з’явилась на її обличчі. Оце її така довгождана зарплатня, місяць її чекала, але тільки для того, аби за годину і не було ні копійки. Та скільки б от таких купок вона додому не приносила, завдяки її чоловіку – Вадиму, боргів менше не ставало.
От і цього місяця Олина скромна зарплатня розійшлась одразу ж. За що мусила жити наступний місяць? Де узяти грошей, аби придбати нове зимове взуття старшому сину?
— От того я й не хочу додому йти, бо тут ти і твоє вічно невдоволене обличчя, і оці твої “треба і дай”. – розходився Вадим у чергове того ж вечора. Ольга просила у чоловіка грошей на взуття сину, а той висловившись, за хвилину голосно грюкнувши дверима, пішов у ніч, залишивши Ольгу сам на сам з усіма сімейними негараздами.
Наступного ранку Ольга, як завжди, заведе дітей ще до шостої у садок. Добра бабуся Ліда – сусідка Ольги і сторож у садку, вже давно виручає її і забирає діток раніше, адже добре знає, що Ольга до роботи кілька кілометрів йтиме пішки. На автобус грошей не мала.
— Я б тобі допомогла, дитино, – скаже мама, коли Ольга з контори її набере для розмови. – Та от, ти в місті, доню, чим я зараджу?
Поки Ольга вчергове чекала свого чоловіка у голові все прокручувались мамині слова. А й справді, що вона забула у цьому місті? П’ятий рік не життя, а виживання. Якби не мамині передачі із села щотижневі, діти не мали б що їсти. Вадим уже давно чоловік тільки у свідоцтві, бо вдома практично не ночує і з Ольгою нормально не розмовляє. Лиш розсипає звинувачень і боргів довкола. та й навряд він зрозуміє. що вона пішла, не помітить навіть, хіба зітхне полегко.
Наступного дня Ольга звільнилась, ще два тижні відпрацювала, розібралась із документами, зібрала речі і подалась до матері в село. Вадиму нічого не казала, та він і не цікавився. Хіба вже коли будуть розлучатись побачаться.
Всю себе Ольга поклала на виховання синів. Нарешті, пішла працювати за професією – вчителювала. Роботу свою любила, та й діти до неї горнулись. Були у Ольги кавалери, та ні з ким вона свого майбутнього не бачила, думала про синів у першу чергу, як відреагують на появу незнайомця у домі? От і сторонилась усіх, жила роботою.
Вперше Ніночку, сусідську дівчинку, Ольга побачила, коли та їла горох у їхньому городі. Мала швидко втекла у прибережні хащі. Ольга вже за мить і не знала, чи то їй здалось, а чи справді ось щойно бачила її тут. Розпитала ввечері у матері, а та рукою махнула.
— Душа мені крається за тих сусідів. Бач, матір Ніночки заміж вийшла уже коли малій був рік. Ніби й добре Павло, батько новий, до малої ставився, доки мама її була жива, всиновив, навіть. Та от, за чотири роки не стало матері Ніночкиної, а нова жінка Павла малу не прийняла. Ну а він і не захищає. Ніби і у сім’ї дитина росте, а їм власні діти рідніші. Що я вже не казала, голову села кликала не раз, та от ні до чого причепитись: дитина одягнена, нагодована. А те що не люблять її, так хто тут допоможе?
Стала Ольга брати у кишені цукерки і щоразу, як бачила Ніночку, пригощала малу. Спочатку та сторонилась незнайомки, але коли відчула прихильність і доброту тьоті Олі, прив’язалась і вже більше часу була у домі, гралась із синами Ольги, додому йшла неохоче і вже з самого ранку стояла на порозі у “тьоті Олі”.
Так і виросли діти – втрьох. З часом, Ніна почала кликати Ольгу “мамою Олею”, так, як робили це Олині хлопчаки. Оля спершу знітилась, та потім приголубила малу: “доня моя”. Ні тато, ні мачуха не мали нічого проти. Вони були зайняті своїми дітьми, Ніночка їх цікавила мало.
Та от як вийшло – вкладала Ольга у синів усе найкраще, росли при ній, бачили тільки світле, а обоє пішли кривою стежиною батьківською. Як рушили навчатись і почалось. У свої 50 Ольга була сива. Чого тільки не довелось пережити їй із ласки синів? Думала, одружаться, спокійніші стануть, та де ж? Обоє норовом у тата: подавай вільного життя без відповідальності і зобов’язань.
Онуки у Олі були, та вона їх бачила усього кілька разів. Обоє синів розлучились і повіялись світами. Жінки хоч і поважали свекруху, та швидко влаштували особисте життя, лиш зрідка телефонували і надсилали фото підрослих дітей. Ото і все що Ольга мала від рідних синів.
Єдина радість і промінь світла – Ніночка. Дівчинка росла напрочуд розумною і кмітливою. Ольга займалась із нею, просила колег підтягнути у яких предметах свою “доню”. Скінчила таки вона школу зі срібною медаллю і пішла навчатись, як і мама, на педагога. Згодом поміняла профіль і стала психологом.
Нині Ніночка працює у тому ж інституті де навчалась. Викладає, має власну практику. Але то все у місті, у столиці. Вихідними вона “Доця” мами Олі. Допомагає матері на грядках, у квітнику, пасе гуси і дзвінко сміється коли бавиться зі своїми дітками.
Та й Олі приємні клопоти: онуки, діти Ніночки, кожну вільну мить у бабусі. Ось і не встигло навчання у школі скінчитись, як на подвір’я заїжджає чорне авто а звідти радісне: “Бабуню, ми приїхали!”.
— Ти в мене найкраща, – горнеться Ніночка до мами Олі, коли усю роботу попорають, діти зморені заснуть, а зять піде на нічну риболовлю.
І ведуть вони свої неспішні бесіди під зорями на лавці. Обговорюють усе на світі, сміються, чи й сльозу зронять під голосний спів солов’я.
А сини Ольги? Можливо й повернуться коли, приведуть їх до материнського порогу стежки життєві. А поки? Поки у Ніночки є мама Оля, а у не по роках сивої Ольги – доця.
Анна Корольова.
Головна картинка ілюстративна.