Але рипали двері і в кімнату заходив чоловік, язиком, що заплітався, він починав висловлювати мені претензії, що через мене він багато працює на роботі, яку не любить, живе зі мною, яку не любить, витрачає все на родину, яка його лише обтяжує.
Я слухала його і кожного разу чекала, коли він закриє за собою двері назавжди, але й йому не вистачало духу. Він брів в спальню і спав до ранку мирним сном.
А я ж кожного дня дивувалася, куди ж нас привело наше шалене кохання…
Ми познайомилися в інституті, він бринькав на гітарі в коридорі, а я йшла повз і він заспівав просто мені в спину: «Ой, очі, очі, очі дівочі, темні як нічка…», я чомусь була певна, що це мене, оглянулася і зустрілася з його поглядом і пропала.
Світ перестав існувати, був лише він і я могла пити один чай з хлібом чи їсти мівіну, щоб набратися трішки сил аби любити його.
Одружилися ми на останньому курсі, звичайне студентське весілля, багато побажань щастя, а ми лиш рукою махали – залиште собі, у нас все є.
Далі світ мені трохи розширився, бо я бачила в якій убогій кімнатці ми живемо і я прикрашала стіни своїми малюнками, вирізала на вікна гарні витинанки, щоб було вічне Різдво, щоб не бачити, що наші вікна виходять на смітник.
Потім були орендовані квартири, така-сяка робота, яка вимагала аби на неї ходили в гарному одязі, чомусь раптово стало бракувати грошей. Уявляєте, яка сміхота – аби заробити гроші, треба витратити гроші на одяг, взуття, проїзд, а що ж лишалося нам?
Приходили стомлені з роботи і часто просто мовчали.
Далі я дізналася, що при надії. ми були радісні і трохи перелякані, адже ми геть не знали, що робити з дитиною. Хоча останні просвітлення натякали – ще більше грошей.
Звідки ми могли знати, що нам буде треба дуже багато грошей, бо не все з нашою Ліночкою буде гаразд. Лікарі радили подумати. А я вже не могла думати – це ж Костик, це ж я…
Я не хочу аби нас не стало!
Чим сильніше я цього не хотіла, тим мене інтенсивніше доля мокала носом. Ліна потребувала постійної присутності, тільки я її розуміла по погляду очей, по усмішці, чітко дотримувалася режиму і читала все на світі, як мені перетворити її на звичайну дитину.
Ми віддалилися з Костиком як звідси до Місяця.
Він знаходив розраду в компаніях, казав, що це все я, якби я тоді погодилася, то ми б були зараз вільні. Думаю, він мріє аби ми були вільні бодай один від одного.
І я б пішла, але як я перевезу Ліну і куди? Хто нам зароблятиме на життя, адже вона без мене не зможе.
Мене ніхто не розуміє, як я отак живу, і я не розумію, як я ще тримаюся.
Коли Костя починає свій монолог мені хочеться спростовувати кожне слово, кидати аргументами і фактами, розпростерти доказами…
Але я йду до нього і роззуваю його. Він такий беззахисний під цим темним осіннім небом, і я хочу його від усього захистити, дати йому сили аби він був щасливим.
Зранку я приготую йому каву і зроблю вигляд, що нічого він мені й не говорив, а він зробить вигляд, що це правда. Я щось розказуватиме про Ліну, що вона пробує рухати руками і може її записати на плавання, тільки не всі хочуть приймати таких діток. Він киває і каже, що заробить грошей. Я дякую йому за це…
Коли закриваються двері, то і він, і я знаємо, що нічого не буде, ніякого просвітку, буде просто ще один сірий день з гірким запахом опалого листя горіха.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
