Сорок років тому я любила Федя такою щирою любов’ю, яка буває лише в юності, коли просто так любиш і все, ні за гроші, ні за слова, а за те, що він є і очі у нього гарні, а вії довгі, немов у дівчини.
Я гарно вчилася та й він теж, домовилися, що поїдемо вчитися в педагогічне училище після дев’ятого класу і вже тоді… тоді…
Мріяла я про весілля і берегла ляльки свої та сестрі не давала, бо оця з синім волоссям мала їхати на машині, на голову їй прикріплю білу тканину і квіти, і кульки.
Але не судилося мені поїхати вчитися, бо у родині сталося непередбачуване – мама важко занедужала, а грошей на навчання зовсім не було. Я ходила в сусіднє село в десятий та одинадцятий клас, а Федько здійснив свою мрію.
Все рідше приїжджав, все рідше писав. Я дуже його чекала, приходила на зупинку, коли він мав би приїхати і вдивлялася чи не вій йде, а тоді бігла до нього або сумно брела назад, все частіше сумно брела сама.
Якось на свята Федя приїхав, ввечері прийшов мене в клуб запросити, а я вже вирядилася як могла, позичила в подруги плаття, яке мені геть не личило, але то була нова річ, а у мене давно не було обновок, все йшло на маму. Я вийшла вся така оновлена, усміхнена і… побачила його погляд.
Я ніколи не знала, як то виглядає розчарування. А тоді побачила все в його очах. Не була я конкуренткою міським дівчатам, а Федя з його гарними очима вже достатньо їх передивився.
Більше він мене не запрошував нікуди і так само не писав.
Мами моєї не стало і до нас прийшла мачуха з донькою, вона була жінкою не привітною, але справедливою, на звання матері не претендувала, але все тримала під контролем – чи уроки зроблені, чи одяг чистий, чи коси чесані.
Стало трохи більше грошей і я таки поступила вчитися вже в інститут в області, обрізала косу і носила міні, нічим не відрізнялася від міських дівчат. Мала й кавалерів, веселощі і захоплення. Все я встигла, нікуди моя молодість не ділася.
Вийшла заміж за хлопця, якого любила, але вже не просто так, а за те, що він добрий, уважний, турботливий, що любить мене. Було дуже багато пунктів через які я кохала свого Ярослава.
Доля мене закинула далеко від свого села, бо ми виїхали до Канади двадцять років тому і вже тут наші діти здобули вищу освіту і будують своє життя. Вертатися в Україну вже й не плануємо, бо все наше тут.
І ось повідомлення з далекого минулого від чоловіка, якого я ледве впізнаю. Питає, як моє життя, захоплюється тим, як я на фото виглядаю і починає згадувати ті часи, коли я його любила.
«Знаєш, Маріє, життя отак мені минуло з багатьма і зараз на мене ще є ласі, бо маю все своє – хату, машину і пенсію добру. Я ж потім пішов в нафтовики, тому дуже добре заробляв, все мав в цьому житті. Яких лише жінок не мав, все хотів мати найкращих, щоб всі заздрили. Але тепер все частіше згадую тебе, як ти вийшла тоді до мене в тому платті парчевому, воно тобі геть не личило і висіло на тобі, бо ти схудла була, лиш одні очі і коса до пояса. Як ти відрізнялася від тих дівчат, до яких я вже звик, до коротких зачісок, фарбованих і вимальованих. Я тоді думав, що не треба мені було тебе любити, що ти не та, не єдина. А тепер згадую все життя і серед усіх тих жінок я пам’ятаю лише твої очі і твою довгу косу. Чи згадуєш ти мене, Маріє?».
Я не знаю, що на таке відповісти, бо наче з добром написано. Щоб ви зробили на моєму місці?
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
