Кажуть у народі: так судилося. Кажуть: така доля. Справді, роздумуючи про пережите цією жінкою, мимоволі повіриш у долю. Яка для одних вистеляє радістю кожен день, а для інших невтомно клубочить чорні хмари над головою…
Домніка була одинадцятою дитиною в родині. Над нею не тремтіли люблячі батьки, не бавили і не пестили її старші брати й сестри. А в сім років дівча осиротіло.
З рідної чернігівської Корюківщини переселилася на Одещину, в братову родину. Він у школу не пускав: сім’ї потрібні були робочі руки. Лише в дванадцять Домніка сіла за парту. Перед уроками мала переробити всю хатню роботу. Часто снідати доводилось по дорозі до школи, бувало, пригорщею гороху з придорожнього поля.
Єдиною радістю стало навчання. Домніка швидко надолужила згаяне. Дуже хотіла бути вчителькою. І ні бідність, ні сирітські нещастя не завадили їй отримати диплом педагогічної школи. Він їй здавався перепусткою в життя… Тому так болісно, до речі, переживала, коли втратила документ, переїжджаючи знову на Корюківщину, де мешкали чотири її сестри.
Не судилося єдиному синові стати матері опорою в її старості. Він пoмер, коли до весілля залишалися лічені дні: збиралися з нареченою за обручками. Коли Домнікія проводжала сина в останню путь, їй здавалося, що вона втратила все. Але попереду її чекала ще одна, не менш важка втрата.
… Наречена Віктора Галя через півроку після його cмеpті народила донечку. Ця дитина стала для бабусі єдиним світлом у вікні. Не було більшої радості, коли школярка-онука переїхала до неї жити (Галя на той час вийшла заміж). Юля була не лише відрадою, а й помічницею. Бралася за все: жито ціпом молотила, дах на хаті фарбувала.
Після школи закінчила бухгалтерське відділення, курси масажу, перукарів. Та найбільше любила техніку. Отримала водійські права і сяяла від радості, коли друзі давали кермо. Мріяла про своє. Але не встигла: їй було двадцять п’ять, коли мотоцикл, де Юля була пасажиркою, рoзбивcя в райцентрі. Юля пoмерла на місці…
З усього великого роду Домнікії Григорівни залишилися племінники. Останні кличуть до себе. «Може, й зважусь», — каже. А поки вона ще на своїх ногах. Читає газети, любить розгадувати кросворди. Ніби в подарунок за життєві випробування, доля подарувала їй довголіття. А ще — стійкість духу і силу волі. Повага учнів і односельців, людська вдячність полегшують гіркоту страждань.
За матеріалами – Українське слово, автор – Марія ІСАЧЕНКО, Чернігівська область.
Фото ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
