— Ти подивися на цей годинник, Вікторе! — я вказала синові на циферблат, коли двері перед цією цією жінкою нарешті відчинилися. — Майже ніч, а вона тільки пороги оббиває. Твої діти скоро забудуть, як виглядає гаряча вечеря, якби не мої зусилля.
Віктор, мій дорогий, вихований хлопчик, лише втомлено потер скроні. Він справжній чоловік: стриманий, небагатослівний, не з тих, хто буде розводити теревені. — Мамо, заспокойся, — тихо мовив він, навіть не глянувши на ту каструлю, де парували свіжі макарони.
— Олено, може, ти просто подякуєш?
— Дякувати? За що? — Олена скинула туфлі так недбало, що вони розлетілися по всьому коридору. — За чергове тісто, від якого в дітей скоро почнеться печія? В холодильнику було м’ясо, Олександро Володимирівно, каша, борщ. Чому ви не розігріли? Я не гуляла а працювала.
Я аж задихнулася від такого виправдання.
— Працювала? Жінка має працювати над затишком! А вона хоче, щоб ти, після своєї серйозної справи, ще й сам собі вечерю мусив розігрівати? Це нечувано!
Ви знаєте, я завжди вважала себе людиною лагідною та справедливою. Коли мій Віктор привів у дім цю Людмиоу свою, я зціпила зуби й вирішила: буду вчити.
Буду ліпити з неї справжню господиню, гідну мого золотого сина. Адже він у мене — кремінь. Людина слова. Він приносив додому кошти, і не просто кошти, а суми, про які багато хто лише мріє.
Так, дехто скаже що 15 тисяч то мало, але повірте, сім’я ні в чому не мала потреби.
Я приходила до них щодня. Не тому, що мені не було чим зайнятися, а з чистого милосердя. Хто б ще приготував дітям нормальну їжу? Якось я забігла, принесла продукти, стою біля плити, стараюся. І тут з’являється вона. Захекана, з пакунками, очі бігають.
— Нарешті! — кажу я їй прямо, бо чесність — моя головна риса. — Твої діти та чоловік скоро почнуть просити їжу в сусідів! Добре, що в них є я.
А вона мені з порогу:
— У холодильнику всього повно, Олександро Володимирівно. Кому треба — візьме.
Ви чуєте це хабство? Холодильник у неї повний! А душа — пуста. Жінка в домі — це не постачальник продуктів, це та, хто подасть гаряче, хто зігріє теплом, а не просто вивалить продукти на стіл.
Я зробила їй зауваження, цілком слушне, про те, що вона збирається годувати сім’ю опівночі, а вона лише скривилася.
Я приготувала чудові макарони. Знаєте, проста їжа — запорука здоров’я. Так вона ще й познущатися вирішила! Мовляв, «стабільність — ознака майстерності».
У мене аж серце зайшлося від такої невдячності. Я відчула, як у мене всередині все затремтіло від такої нахабності.
— Бо м’ясо має готувати подати, якщо вона взагалі пам’ятає, де її кухня! — відрізала я, знімаючи фартух. — Але якщо ти вважаєш, що твій чоловік має вечеряти о півночі, то нехай так і буде. Я йду звідси. Тут більше немає поваги до старших.
Я завжди знала, що шлюб мого сина — це помилка. З того самого дня, як він привів її в наш дім. Я намагалася, чесно намагалася зробити з неї людину.
Хотіла навчити її, що таке справжня родина, де жінка — це берегиня, яка подає, прибирає і мовчить, коли чоловік відпочиває після важкого дня.
Але їй у голові одне – гроші. Вічно казала що він заробляє мало. А для кого мало? Та я б на ті 15 тисяч як королева жила.
Але Людмила ця з іншого тіста. Якась сучасна, надто незалежна, зі своїми вічними претензіями. Пішла на роботу ще й хизувалась що більше від сина мого заробяє.
А для кого це добре? Де у домі господиня, де мати справжня у дітей?
Мій син завжди був стриманим. Останнім часом він став холоднішим до неї, і я його цілком розумію. Хіба можна любити тінь, яка вічно десь блукає?
Вона натякала на його якісь його пригоди на стороні, але я впевнена — це лише її хвороблива фантазія, щоб виправдати власну нікчемність як дружини.
Найбільше мене обурювало те, як вона намагалася перекласти на Віктора виховання Наталочки та Катрусі. Ну де це бачено, щоб чоловік ходив на дитячі свята в садок?
Дивитися на танці «сніжинок»? У Віктора серйозні справи, йому треба відпочити біля телевізора після напруженого дня, а вона хотіла, щоб він з якогось дива грався з дітьми після роботи, або ще гірше – вийшов із ними на прогулянку. Мало того що він їй гроші такі в дім приносив, їй було мало!
Виявилося, вона вже давно готувала план втечі. Знайшла якогось свого давнього знайомого, Дмитра. Я пам’ятаю того хлопчиська — ні риба, ні м’ясо.
І ось, уявіть собі моє обурення: вона запросила цього стороннього чоловіка на свято до дитини замість рідного батька! Це ж моральне падіння!
Коли вона заявила про розлучення, я сказала синові: «Вікторе, тепер ніякої жалості». Вона хотіла свободи? Нехай отримує її в порожніх стінах.
Ми ділили все. Кожну тарілку, кожну кришталеву вазу, навіть світильники зі стелі знімали.
А чому я маю залишати майно, зароблене моїм сином, жінці, яка зруйнувала родинне вогнище?
На суді вона ще й посміхалася. Мовляв, «беріть, що хочете». Намагалася вдавати з себе шляхетну особу, поки суддя дивилася на мого сина з якимось дивним виразом. Але нам було байдуже. Ми забрали своє.
Зараз вона живе з тим своїм Дмитром. Кажуть, він там і за тата, і за маму, і за господиню. Сусіди розповідають, що він навіть на батьківські збори ходить.
Ну, що ж, кожному своє. Така жінка, як вона, довго в новому союзі не протримається — з її характером і невмінням цінувати справжнього чоловіка, вона скоро і того Дмитра доведе до відчаю.
А моєму Віктору зараз дуже добре. Він повернувся додому, до материнського затишку.
У нас завжди чисто, завжди пахне свіжою випічкою, і ніхто не вимагає від нього дивитися на «сніжинок» чи виправдовуватися за затримки, не запитує де ночував.
Він нарешті вільний від того ярма, яке вона на нього накинула. А вона? Ну що ж, нехай спробує побудувати щастя без справжнього чоловіка в домі.
Подивимося, на скільки її вистачить. Ще прибіжить до мого сина. я певна того. Але я й на поріг її не пущу. Нам така дружина не потрібна. Не для таких от Людмилок я свого сина-красеня ростила.
Головна картинка ілюстративна.
