fbpx

Нарешті пенсія! Господи, як вже я її чекала! Нарешті я зможу спати до полудня, їсти тоді, коли захочеться, а не те, що можна приготувати нашвидкуруч, зустрітися зі всіма старими подругами, передивитися всі улюблені фільми, перечитати книги, поїхати до родичів та всіх відвідати!

Але ж ні – у мене діти, онуки і всім їм дуже треба аби я вирішила всі їхні проблеми. Тому я маю гроші позичити. Бо ж мені й так нічого не треба, а вони беруть в новобудові квартиру, тій я маю з онуками посидіти на вихідних, бо вони кудись їдуть але найбільший наріжний камінь – це моя двокімнатна квартира в центрі міста.

Що доньці, що синові дуже кортить аби вони жили у моїй квартирі, а я десь на околиці міста, а ще краще на дачі чи в глухому селі.

– Мамо, – каже син, – ти можеш продати свою квартиру і поділити між нами.

– А де я жити буду?, – питаю його.

– Де й всі батьки – в селі, тим більше, що за бабусею треба доглядати.

– Я вас виростила повносправними людьми, чи ви не вмієте заробити собі на житло?

– Мамо, це дуже довго, а ми хочемо жити вже.

– А я жити, по-вашому, вже не хочу?

Єдине, що тішить, то те, що цього не чує мій чоловік, але він точно в тpуні перевертається.

Питається – ми ж ростили їх добрими дітьми, не забезпечили статками, але обом дали добру освіту. Так ні – треба мене вижити з квартири, бо мені й так мало треба: крапельку води і дрібку хліба?

І це я бачу таку тенденцію серед усіх моїх знайомих. Вони змушені поїхати жити в село чи на дачу, чи в якусь однокімнатну квартиру, бо все віддають дітям до останку. Ще й хваляться при тому, що ось які вони самовіддані та найкращі батьки в світі.

Але діти все одно згадують про них лиш тоді, коли треба на них дітей залишити чи гроші позичити.

Але куди далі зайшли мій зять і невістка.

Вони сміють моїм дітям докоряти тим, що я не хочу продати квартиру та поділити гроші.

– Ми б вже давно виплатили дольову участь, – каже невістка, – а мати твоя про вас зовсім не думає, ще й онукам подарунки купує китайські!

– Ми б машину купили кращу, – це вже позиція зятя, – І їздили б до неї в село, якщо вона так переживає, що ми її забудемо.

А далі дійшло до того, що почали дітей підмовляти.

– Бабусю, – а чому ти не хочеш, щоб ми у твоїй квартирі жили, – питають синові діти.

– Бабусю, – а чому ти не хочеш аби у нас була гарна машина? Тато казав мама, що у нас машини нема через тебе.

І я не скажу, що в мене якісь геть злі діти. Просто чомусь така ситуація для них є дикою, що мама може собі жити нарешті в своє задоволення.

– Вас також доглядати треба буде, – каже невістка, – То думайте, за що вас доглядати.

Мені лиш шістдесят і я планую ще жити років двадцять, бо у мене зі здоров’ям краще, ніж в невістки з зятем.

Але ж з якого боку заходять, розумієте?

Ще й мама моя на старості літ теж на їх боці:

– Будеш мене доглядати, то нащо тобі те місто? Тут дивися, яка краса, аж на душі світло та гарно, а в місті що? – телевізор та телефон. Отак і живете. А тут навколо життя буяє.

Отак, маєш – як не діти не дають жити, то батьки зі своїм «віддавай борг», ми ж тебе малою няньчили. Це як порівняти небо і землю – що няньчити маленьке пахуче немовля, а що старшу жінку, яка вічно має претензії до твоєї роботи.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page