Валентина Степанівна та Микита вже хвилин із п’ятнадцять неспішно блукали пероном, раз по раз виглядаючи знайомі обличчя. Жінка, яку Микита називав «мамо», вже вп’яте намагалася набрати чийсь номер, однак її дзвінки лишалися без відповіді.
— Ніяк не бере слухавку! — пробурмотіла Валентина, слухаючи довгі монотонні гудки. — Та певне, спеціально, щоб мене вивести з себе. Думає, так просто від нас відкараскається.
Микита покосився на неї:
— Мам, може, самі поїдемо? Мені вже тут набридло, а ти ж маєш адресу, правда?
— Маю, — відказала Валентина роздратовано, ховаючи телефон до сумочки. — Зараз усе владнаю, не хвилюйся!
Вони вже наблизилися до виходу з вокзалу й були готові зупинити таксі, як помітили, що до них швидко наближається молодий чоловік. Валентина призупинилася, приглядаючись.
— Невже це Альчин чоловік? — прошепотіла вона собі.
Виявилося, що не дарма: незнайомець підійшов до них і ввічливо привітався:
— Ви, мабуть, Валентина Степанівна? Я Тимур, чоловік Алевтини.
— Саме так, — відповіла жінка, досі ображена тим, що їх змусили так довго чекати.
— Даруйте за запізнення, — усміхнувся Тимур. — У місті затори. Ходімо за мною, будь ласка.
Тимур узяв валізу Валентини Степанівни та ж злегка пирхнула:
— Уже думала, що ви забули про нас, — пробуркотіла вона.
Тимур знизав плечима й не став заперечувати, просто повів їх на парковку. Він акуратно поклав багаж у багажник авто й запросив сісти всередину.
— Сподіваюсь, у Алі все готове для нашого приїзду? — поцікавилася Валентина Степанівна, вмощуючись на задньому сидінні.
— Звісно, — запевнив Тимур, сідаючи за кермо. — Ми вас чекали. Вибачте, що змусили трохи почекати.
Мотор загуркотів, і машина плавно рушила. Микита й Валентина любувалися мальовничими краєвидами міста, очікуючи на довгоочікуваний відпочинок. Коли на обрії замиготіли гори, Микита вигукнув:
— Мамо, глянь, гори! — і вихопив свій телефон, щоб знімати відео.
Але ні він, ні мама не помітили, що авто Тимура невдовзі залишило міську смугу й подалося сільською дорогою. Першим занепокоївся Микита:
— Ей, а куди це ми? — здивовано спитав. — Аля ж казала, що ви живете в місті.
— Це сюрприз, — сказав Тимур. — Наберіться терпіння.
Валентина й Микита переглянулися, відчуваючи певну тривогу. Вони й гадки не мали, які пригоди чекають на них попереду. Тим часом у невеличкій затишній оселі Алевтина пригадувала, як колись, ще 18-річною, опинилася з рюкзаком біля вокзалу й хлипала. У кишені було лише тридцять три гривні, холодна осіння ніч, невідомість. Саме тоді їй довелося зробити найголовніший у житті вибір.
Деталі тієї ночі досі приходили до неї у важких снах. Вона прокидалася спітніла, а Тимур, прокидаючись поруч, обіймав її й тихо заспокоював:
— Люба, це вже позаду. То був лише сон.
З п’яти років Алевтина (для рідних — «Аля») жила з матір’ю, Валентиною Степанівною. Її батько, Микола Олександрович, пішов із сім’ї, коли дівчинці було три роки.
Валентина затаїла на нього образу й відрізала доньці всі шляхи до спілкування з татом. Спершу Микола намагався налагодити контакт, а тоді припинив: у нього з’явилась нова сім’я, нові діти.
Згодом Валентина вдруге вийшла заміж за Павла Петровича — чоловіка старшого за неї на десять років і дуже скупого, який одразу незлюбив Алевтину. Він казав, що дівчинка «з’їдає» надто багато й узагалі займає місце в домі. Постійні закиди стали звичними.
— Краще б вона жила в баби, — бурчав він Валентині, кидаючи косий погляд на падчерку.
Коли Валентина народила Микиту, відносини в родині змінилися лише погіршуючись. Павло Петрович вважав, що відтепер головне — син, а Алевтина фактично стала нянькою для брата.
Дівчина сиділа з малечею, часто не встигала робити уроки й залишалась винною у всіх капостях малого. Згодом Павло Петрович раптово пішов у засвіти, залишивши Валентину Степанівну саму з двома дітьми.
Жінка, розгублена раптовою втратою чомусь вирішила зробити винною дочку:
— Якби не ти, ми б були повноцінною сім’єю. А через тебе все так обернулось.
Алевтина зростала в атмосфері холодного ставлення. Мама приділяла більше уваги Микиті, натомість на доньці були всі хатні обов’язки. Коли Алевтині виповнилося 17, а Микиті — 10, Валентина прямо заявила, що так далі не можна жити:
— Аля, твій брат підріс, йому потрібна окрема кімната. Ти з ним досі спиш в одній. Тож ти переїжджаєш до баби Валі.
— Мамо, бабуся мене терпіти не може, вона ж відмовилася, коли ти питала!
— Тепер вона не здорова й потребує догляду, — різко відрізала Валентина. — Отож ти збиратимеш речі й без зайвих балачок.
Так Алевтина опинилася в домі вічно невдоволеної бабусі, і доглядати за нею. Замість того, щоб піти в інститут чи на курси, вона днями й ночами вислуховувала нарікання, докори. Полегшенням були лише рідкісні відвідини Микити, котрого баба обожнювала.
У 18 років дівчина сказала собі: «Досить». У свій день народження вона повідомила матері, що їде геть. Зібрала найнеобхідніше й зникла, не озираючись. Саме так вона опинилася на вокзалі з мізерною сумою грошей і без чіткого плану.
Сидячи на лавці вокзалу, заплакана Алевтина побачила розклад поїздів і навмання тицьнула в табло. Купила плацкартний квиток на найближчий потяг, вважаючи, що важче вже бути не може.
У поїзді зустріла Тимура — 22-річного випускника вишу, який повертався від родичів. Почувши історію Алевтини, він запропонував їй спочатку пожити у його матері, Людмили Григорівни, поки вона не знайде самостійного шляху.
На диво, Людмила Григорівна поставилася до гості з душею. Алевтина вперше відчула, що це — справжня мамина турбота. Минув рік, і Тимур з Алевтиною стали парою.
Тимур зробив пропозицію, і Алевтина погодилася. Пара облаштувалася в квартирі Людмили Григорівни. Їздили на заробітки, аби зібрати гроші на власне житло. Людмила Григорівна долучилася фінансово, і врешті в молодят з’явилася власна квартира.
Алевтина сподівалася, що «та частина» її сім’ї назавжди залишилася в минулому. Але доля склалася інакше. З’ясувалося, що неподалік мешкала тітка Віра — давня приятелька Валентини Степанівни.
Зустрівши Алевтину в місті, тітка Віра неймовірно здивувалася, а тоді обдзвонила знайомих:
— Уявляєте, Аля живе у елітному районі, у неї чоловік, гарна квартира.
Звісно, звістка дійшла до Валентини Степанівни. Вона вийшла на тітку Віру й почала розпитувати, де живе донька, взяла номер телефону. Через кілька днів Алевтина отримала дзвінок від матері, від голосу якої аж підскочила:
— Альо, доню, — солодко зазвучало у слухавці. — Скільки ж літ, скільки зим! Я тепер усе про тебе знаю, й адресу теж. Не думай утекти, як минулого разу.
Алевтина стиснула телефон у руці, їй стало зле. Мама ж додала:
— Ми з Микитою до тебе приїдемо, бо відпочинок в горах нікому не завадить, та ще й задарма. Не пробуй хитрувати. Згадуй, як я тебе стільки років годувала та доглядала. Ну от і віддяч.
Зі сльозами на очах Алевтина переповіла новини Тимурові:
— Я не уявляю, що робити. Вони ж усіх на ноги піднімуть, можуть тут і жити місяцями, зіпсують усе життя.
— Можна не відповідати, — знизав плечима Тимур. — Або змінити квартиру.
— Вона здатна на будь-які сцени. Може навіть соромити мене перед сусідами, — схлипнула Алевтина.
Поміркувавши, Тимур заспокоїв дружину:
— Добре, хай приїздять. Я маю один план. Тільки не хвилюйся.
Валентина Степанівна й Микита дісталися вокзалу, але Тимур навмисно спізнився, щоб змусити їх чекати. Саме так вони блукали пероном, й марно намагалися додзвонитися.
Нарешті Тимур з’явився, вибачився, поклав їхній багаж до машини й рушив у дорогу. Валентина була впевнена, що їде в красиву квартиру в елітному районі. Але Тимур несподівано повернув не до міста, а на заміську дорогу.
— Куди ти? — перепитала Валентина з підозрою.
— Невеличкий сюрприз, — зухвало посміхнувся він.
За пів години авто дісталося невеличкої дачної ділянки, що належала Людмилі Григорівні й Тимуру. Там був старий вагончик, частина огорожі, декілька грядок та колодязь. Жодних ознак міського комфорту.
— Це що, і є ваша квартира? — зойкнула Валентина, поки Тимур вивантажував із багажника валізи.
— Ви казали, що хотіли відпочити в горах. Гори он там – показав рукою кудись у невідомість. Є криниця, пічка на дровах. У магазинчику в селі можна купити харчі. Головне, насолоджуйтеся природою, — пояснив Тимур, простягаючи Микиті ключ від вагончика. — Добре відпочити.
І, не чекаючи запитань, сів у машину й поїхав. Валентина й Микита ошелешено озиралися, не розуміючи, як бути далі. Минуло десять днів.
Увесь цей час вони мешкали у вагончику з усіма незручностями, яких навіть не очікували. Щойно їхній «відпочинок» добіг кінця, і вони повернулися на вокзал, аби їхати додому, Тимур зустрів їх біля машини. Микита став неподалік, а Тимур, нахилившись до вікна Валентини Степанівни, промовив спокійним тоном:
— Сподіваюсь що ви все зрозуміли. Аля – моя дружина і бачити вас у нашому житті ми більше не хочемо. Не телефонуйте. не пишіть, не чекайте від нас ніяких послуг. Зрозуміло?
Валентина застигла з розкритим ротом, не знаходячи слів. Тимур додав:
— Розмова закінчена.
Він вивантажив їхні валізи, обійшов машину, сів за кермо й поїхав, лишивши Валентину й Микиту розгубленими. Коли Тимур усе розповів Алевтині, вона полегшено зітхнула.
Цієї ночі їй уперше за довгий час вона спала спокійно. Їй було затишно й спокійно. Вона дивилась у темряву і думала:
— Що б там далі не сталося, тепер у мене є людина, здатна мене захистити.
Так завершилася несподівана пригода Валентини Степанівни та Микити, котрі мріяли скористатися «курортом задарма». Гори залишились такі ж високі і прекрасні, а от авлентина стала іншою: більш упевненою в собі, не озиралась через плече. не чекала підступу від рідні.
Як же важливо знати, що у тебе є сім’я. Шкода, що сім’єю не завжди є ті люди які повинні бути тобі близькими: мама, брат, але яке щастя, створити ту сім’ю і бути в ній щасливим.
Головна картинка ілюстративна.
