.У мене була звичайна родина: я, мама і тато. Ми жили у великому місті, бабусі і дідусі були далеко, тому мама займалася моїм вихованням сама. Мама не просто мене виховувала, а це все було приправлене слівцями:
– Що батько скаже!
– Що батько про тебе подумає!
– Як ти ведеш себе – я все батькові розкажу!
Мушу сказати, що вела я себе, як усі діти, але чомусь лише для моєї матері зіпсута сукенка викликала такі апокаліптичні видива.
Коли ж я пішла в школу, то мала гарно вчитися, щоб не соромити тата, мала гарно поводитися, щоб тато мною пишався, мала бути слухняною, бо тато тоді мені щось гарне купить.
Мама ніколи не була для мене ніжною і ласкавою, вона була наче та вчителька, яка прийшла перевірити мою поведінку вже вдома.
Тато ж навпаки, був зі мною веселим, грався, купував те, що я просила і взамін нічого не вимагав. Мені так і кортіло спитати, чи він любитиме мене, якщо у мене не п’ятірка з контрольної, але я не хотіла почути відповідь, тому й не питала. Я вірила мамі, вірила, що все я маю робити заради тата.
Мені інколи здавалося, що я мамі не рідна, бо у неї була лише її робота і перевірка моєї відповідності її вимогам. Все.
Але я не бунтувала, не грубила, а була просто слухняною дівчинкою.
Я закінчила школу на відмінно і пішла вчитися, настанови були все ті ж – не підвести батька, щоб він не червонів за мою поведінку.
Коли я закохалася, то мама спитала чи сподобається батькові мій наречений. Коли я вийшла заміж, то вона наполягала на тому аби шлюб був довгим, щоб батько в мені не розчарувався.
Коли пішли онуки, то я мала їх гідно виховати аби дідусь не червонів за них на дитячому майданчику.
Так, у когось була пересторога – «що скажуть люди», а у мене: «що скаже батько».
Далі мами раптово не стало, я не здивувалася, коли у неї все було впорядковане заздалегідь: гроші на церемонію, одяг і взуття, заповіт і зразок пам’ятника та фото на нього. Але все ж мама мене здивувала – вона залишила для мене листа.
«Для Анни» – було написано на конверті і це мене дуже здивувало, але листа я взяла. Думала, що там будуть чергові настанови, як мені прожити своє життя так аби я не підвела батька, але моєму здивуванню не було меж.
«Моя люба доню», – прочитала я перші рядки і вже далі нічого не бачила. Вона ніколи мене так не називала. Ні «доню», ні «люба», для неї я завжди була Анна і в залежності лише від її тону моє ім’я змінювалося від роздратованого до нейтрального, але ніколи не було ніжним.
Мама писала, що все життя дуже старалася аби мій батько не розчарувався в мені і не дізнався її таємницю – я була донькою іншого.
«Коли я виходила заміж за твого батька, то була вже при надії, я зробила все можливе аби він не дізнався про це. Все життя я старалася аби він ніколи не подумав зробити тест на батьківство, тому виховувала тебе в послуху та дисципліні. Пробач мені, доню», – завершувала вона свою сповідь.
Я не знала, що й думати, виходить, вона аж так тряслася над шлюбом. Але навіщо тоді сказала? Я вирішила розповісти батькові, не тому, що так правильно, а просто вирішила назавжди звільнитися від цього «що скаже тато».
– Я знав, Аню, – спокійно відповів він.
– Чого ж ти їй не сказав?
– Не хотів порушувати те питання, яке їй було неприємне. А що?
Ну, знаєте! Як це «що»? Через їхні ігри в кішки-мишки я дитинства не мала, а виходить, що вони й не думали про мене. Як тепер мені бути?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
