Тішилася я дітьми з чоловіком – нічого не сказати. Змалку думала аби кожен мав якийсь старт в житті, кожному поклала на книжку по п’ять тисяч і була певна, що ті гроші – то є запорука їхнього забезпеченого щасливого життя.
Хто ж знав, що мене та інших отак обкрадуть? Чи знають ті люди, що я з останнього несла на книжку? Чи знали вони, що чай був у мене не солодкий і лиш хліб. А все для того аби своїм дітям забезпечити гідне життя.
Що ми з чоловіком пережили – не розказати. Але далі що було робити – почали потроху далі жити, але ж хіба світові до нас, маленьких людей, є діло? То дев’яності, то криза дві тисячі восьмого і всі наші гроші лиш знецінювалися і знецінювалися.
Мій чоловік був добрим спеціалістом – крановиком, тому ми не бідували, як інші.
І ось син надумав женитися, то ми й раді – весілля справили. Всі гроші молодятам – живіть собі та радійте.
Він тоді підійшов до нас та сказав, що йому не вистачає третини аби купити квартиру і ми радо йому дали гроші.
Знали, що вже не маємо ніякого запасу. Але ж донька ще була мала, то думали, що їй на весілля ти першу підмогу зможемо назбирати.
Але син далі захотів ще й машину купити і йому знову не вистачало якогось «мізеру», то ми й докладали. А далі онук родився – віднесли кругленьку суму. У нього тридцять років – знову, що відклали, тим і поділилися.
А тут вже й донька заміж вийшла, то ми порадилися, що буде жити з нами. Отак ми собі жили вкупі і я була певна, що мої діти задоволені нами, як батьками.
Далі донька пішла жити в місто з зятем, то почала все рідше і рідше навідуватися додому. А зять якось взагалі заявив, що не буде у нас господарювати.
– Не для того я стільки рвав жили на чужині аби в селі до кінця життя батрачити, – сказав.
І знаєте, так мені вийшло недобре, що я мала на неї надію, а їй того не треба.
А далі син собі почав вибрикувати:
– Ви мені за все життя нічого не дали, а їй все лишили, от тепер і думайте, кому було хату та все майно заповідати! Отак поросте кропивою і ноги моєї тут не буде, щоб ви знали.
– Діти, – кажу я йому, – та я вам все серце віддала та здоров’я, а ви мені таке кажете?
– Що ви мені віддали, – каже син, – Найкращі подарунки мені хресна приносила, дотепер пам’ятаю її кольорові олівці і альбом! А ви вічно на роботі та на городі і копійки лишньої на цукерки не дали!
Мені серце стиснулося… Ні копійки я йому не дала… Скільки грошей я йому відкладала, то я знала, що їх вкрадуть? Чи я сама їла хоч один цукерок аби їм не дати? Ділила з чоловіком пополовині аби лиш скуштувати, а він мені таке каже!
А донька й байдужа до того. Але ж я знаю, що в житті буває різне і як з чоловіком буде щось не добре, то завжди матиме куди вернутися, а вона того й не цінує.
Всі мої думки про дітей, все наперед прораховую аби їм було краще, а вони все забули! А ще такі молоді, а вже нема пам’яті про мене та чоловіка, про те, як ми для них старалися небо прихилити.
Фото Ярослава Романюка.
