fbpx

Нас з чоловіком розвела совіцька пральна машинка з корбою для викручування одягу, пам’ятаєте ще таку? Звичайно й черги дали своє, але цей предмет розкоші поставив остаточну крапку

Ми з Степаном одружилися молодими, він після армії, а я ще вчилася в училищі. Як жити ми не дуже добре знали, але точно не хотіли так, як батьки, принаймні я цього точно не хотіла.

У моєї мами було четверо дітей і тато успішно робив вигляд, наче ми всі випадкові пасажири в його житті і не варто особливо звертати увагу, що ми хочемо і чого нам треба. Нас виховувала бабуся, а мама була вічно зайнята пранням і готуванням їжі, але про прання мені в голову запало найбільше.

Я й досі пам’ятаю ті виварки, які вічно парували на кухні, залізні милниці в яких те все полокалося і вивішувалося, щоб біліло на всю вулицю.

Як я не любила цю роботу. Просто терпіти не могла!

Коли в тітки я побачила пральну машину з корбою – я зрозуміла, що є Бог на світі і знала, що я собі таку куплю чого б це мені не коштувало.

Отож, першим ділом в новоствореній родині мала з’явитися ось ця пральна машина.

Ба більше того – ця пральна машина мала з’явитися в новій квартирі, яку я вважала просто палацом, однокімнатним палацом молодих спеціалістів.

Степан спочатку погодився, але потім почала я помічати, що він ходить на себе не схожий, на мої прохання віднікується, або відверто грубить.

Якось я попросила Семена стати в чергу за молоком, а сама побігла в сусідній універмаг, де була черга за рибою. Черга була така велетенська, але й рибу не часто привозили, тому я стояла, хоч ніг вже й не чула.

І ось я купила омріяного хека і біжу додому з тим, що чоловік купив все інше. Проте, там мене чекав невдоволений Семен, який влаштував сцену «я не підкаблучник»:

– Ти геть забулася чи що? Я тобі чоловік і мною крутити отак не дам, я гроші заробляю, щоб ти все готувала та діставала, а не для того аби в черзі скніти!

Я чесно не розуміла, чому він таке каже, адже ми разом живемо, разом їмо і разом маємо цю їжу діставати.
А далі я почала розуміти, що будь-яке моє прохання приймається в штики: те він не зробить, туди не піде, там не стане. Єдине, куди він охоче йшов, це до столу і в ліжко.

Хоч я була молода і моя енергія та любив могли все витримати, не одну кілометрову чергу, але сумніви вже закралися.

А потім я почула, як він сусідові в коридорі хвалився, що добре дресирує жінку і йому радить.

– Ти подивися на мою Софію: все без мене і все в хату, хоч мішок картоплі, хоч вишневий гарнітур. А все чого? Правильно, бо я керую в хаті, а не вона. А ти он своїй Наталці бігаєш пакет нести, наче вона сама коня підняти не може і тебе на додачу, – гиготів він.

А потім привезли пральну машину.

Я дала хлопцям по десятці аби виперли на п’ятий поверх без ліфту і довго милувалася нею у ванній. У мене був такий стан, наче життя вдалося, наче все не просто прекрасно, а чудесно і я буду жити довго і щасливо з нею.

І тут прийшов з роботи Семен, а я йому й похвалилася радістю.

Що тут почалося.

І грошима я розпоряджатися не вмію. І мама його роки пере руками і нічого. І це винахід для таких, як я – лінивих і марнотратних.

А далі вже зачепилося за всю мою особу, яка має довіку дякувати Богу, що Семен трапився на моєму шляху. І говорив, і говорив, і говорив.

Відтоді минуло багато років і ця пральна машинка перекочувала в село, де ми з Борисом живемо, я її забороняю викидати, бо ж це моя мрія, хоч у нас є сучасна пралка. Показую онукам, як колись бабусі важко жилося, коли вона на планшеті сваряться…

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page