Наш піднесений настрій мов вітром здуло, як тільки ми зрозуміли, що ніяких гостей у свекрів і близько немає. Артем аж зблід, коли тато з радісною посмішкою таки підтвердив наші здогадки – то його нове авто. Я вже ні гоститись ні святкувати не мала бажання. Лиш про одне запитала у свекрухи – чому?
Цього літа я чекала з нетерпінням бо ж нарешті мала здійснитись наша заповітна мрія – власне житло. Я вже навіть будинок обрала у якому ми придбаємо квартиру і нишком доньку у школу поруч записала, а це було дуже не просто, скажу я вам.
Коли ж тато і мама Артема приїхали і запросили нас до себе на гостину зі словами: “На вас очікує величезний сюрприз”, ми аж підстрибували від щасливого нетерпіння. Я попередила господиню, що живемо ми останні місяці і вже скоро будемо з’їжджати і рушили на зустріч мрії – власному житлу.
Ми із чоловіком у шлюбі десять років, маємо донечку. Усі ці роки ми живемо дуже і дуже економно, адже у нас одна мета – власне житло. Їздили на заробітки раніше, а от зараз ну ніяк. Саму мене чоловік відпускати не хоче, а заробити суму якої не вистачає тут ми просто не можемо, хоча дуже стараємось.
Можна вже й кредит узяти, та то десять років виплат. Ми не готові до такого навантаження, на й у завтрашньому дні не впевнені, втім, як і всі.
Нам надію дали свекри. Поїхали вони два роки тому у Чехію зі словами, що будуть нам допомагати. Тож розумієте з яким нетерпінням ми чекали їхнього повернення у липні.
Повернулись вони і за тиждень нас на “шашлики” покликали, сказали що мають для нас великий сюрприз. Коли ми підходили до двору то з вулиці ще побачили велику і дуже дорогу машину на подвір’ї. Здивувались, бо ніби от таких друзів, які могли б на такому шикарному авто приїздити на гостину свекри не мали.
Та виявилось, що ота чотириколісна красуня і була “нашим” сюрпризом. Усі гроші, що свекри заробили вклали в те авто.
— Новеньке, з салону лиш, – аж співав свекір а у свекрухи сльоза радості текла щокою, – Ми скільки років мріяли, складали гривню до гривні і ось вона – наша красуня. Поїдемо і в Карпати і до моря тепер з комфортом.
Артем аж зблід, а я тримала посмішку, хоч у душі хлипала і голосила. Святкувати не хотілось, як і вже залишатись на гостині. Поки тато Артему щось під капотом показував, ми зі свекрухою у дім зайшли. Я не витримала, бо ж стан самі розумієте який був:
— Авто? Воно вартує, як житло для вашого сина і онука. Чому авто собі, а не допомога єдиному сину? Поясніть, бо я зрозуміти ніяк не можу. Ви ж знали нашу ситуацію. Чому не допомогли нам. Ми б повернули згодом ті гроші, ви б придбали ту машину за рік чи два. Як ви могли?
— А в тебе два життя? – раптом аж підстрибнула свекруха, – Ми із Валерієм знаєш скільки трудились аби ось цей дім придбати, скільки в ремонт вклали, скільки в подвір’я. Хто допомагав? Твоєму чоловіку скільки – 30? А мені, дитино – 60 і я не знаю свого віку. Поки можемо і хочемо, то придбали собі цю машину і будемо їздити Україною а далі, Бог дасть і світом, бо ми своє відробили і маємо право пожити так, як мріяли. А у вас усе попереду, ви молоді і дужі, тож – вперед. Не соромно до рук чужих зазирати?
Тиждень минув відтоді а ми з чоловіком і досі не можемо прийти до тями. Ніяк не складеться у нас у голові пазл: як так можна було вчинити із нами?
Ну от скажіть по-правді мені: якби стояв вибір між омріяним авто і житлом для сина єдиного, ви б обрали авто?
Головна картинка ілюстративна.
