fbpx

— Нащо тобі чужа дитина, Петровичу! Сам ледь по світу ходиш, а малу до себе взяв. Віддай її до інтернату, тобі ж легше буде

— Нащо тобі чужа дитина, Петровичу! Сам ледь по світу ходиш, а малу до себе взяв. Віддай її до інтернату, тобі ж легше буде. За матеріалами

Історія до сліз! Петрович виховав нерідну онуку, яку дуже любив. Після довгих роздумів дід розповідає Вірі про її минуле …

Звідки взялася у діда дівчинка ніхто в селі не знав Майже всіх чоловіків села забрали на фpонт, залишився тільки Петрович і Никодим та хлопчаки маленькі. Коли Петрович привіз з міста маленьку дівчинку баби навколо заговорили:

Читайте також: — Як добре, що ти мене колись залишив,- казала Марго, дивлячись у далечінь.- якби не твоя зрада, не була б я настільки щасливою зараз. Дякую тобі

– Ну навіщо тобі дитина мала, Петрович, ти сам вже ледь по світу ходиш, а надумав дитя виховувати …

– Циць! Від своєї крoвинки не відмовлюся. Поки живий буду все для неї робитиму! – строго сказав дід. Про Петровича нічого в селі люди не знали, зате він був місцевий старожило і все про всіх міг розповісти. Його дуже любили в селищі, училися мудрості у старого і допомагали хто чим може. Одного разу він рано вранці поїхав до міста, а повернувся з дівчинкою на руках. Записав Вірою, так бабку його звали. Так і жили удвох, приспівуючи …

А співати Петрович любив. Бувало сядуть на лавці в саду ввечері з Вірочкою, він їй пісні співає про життя колишнє, а вона йому підспівує. Голосок у неї тоненький, але красивий. У діда низький, басовитий. Затягне дід пісню, а Вірочка підхопить, зіллються їхні голоси в унісон і летить пісня, людей радує.

Петрович за дівчинкою так вміло доглядав, що всі баби дивувалися. На дворі завжди речі сушилася, Вірочка причесана і чистенька була. Ходив Петрович по домівках, господаркам що-небудь підсобити, а вони йому хто молочка, хто одежинки для дівчинки. Любив Петрович внучку, а вона слухала його і дивилася своїми блакитними оченятами на нього, вслухаючись у вечірні історії про дружбу справжньою і любові вічну.

Йшов час. Жінки все частіше вдивлялися в горизонт, виглядаючи своїх чоловіків з фpонту. Дівчинка вже бігала за Петровичем по дворах і наспівувала рядки його пісень. І ось якось вони побачили вiйськового з тростиною, він йшов накульгуючи по вулиці, а всі баби повиходили і зустрічали його. Хто тихо витирав сльозу, а хто радісно зустрічав сoлдата. Йшов чоловік Марії, Іван. Вона стояла біля хвіртки з сухими запaлими очима, і нарешті повітря пронизав відчайдушний крик:

– Іван, рідний мій!

Слідом почали повертатися і інші односельці. Вірочка пішла в перший клас. Перша вчителька прийшла до них додому, озирнулася, так почала розмову:

– Миколо Петровичу, Верочці буде краще в інтернаті. Ви не думайте, що я проти вас, я бажаю тільки добра вам і дівчинці.

– Інтернат при живому  дідусеві ?! Не бувати цьому, – сказав старий, як відрізав. Вчителька схопилася і швидко вийшла з дому. Дід виховав нерідну онуку, немов власну, він хотів вивчити її, в люди вивести.

– Ось вивчу Вірочку, а потім і на спокій вже можна, – говорив він сусідці Марії. Дівчинка кмітлива виявилася, а як вона співала! Петрович все просив її, щоб не полишала співати.

– Дар це від Бога, дочка, грамотно їм розпорядись, – говорив часто дід.

Вечорами як затягнуть пісню на два голоси, дід виводить низьким голосом, а Віра високо підхоплює. А як зіллються їхні голоси, то відразу мурашки по шкіpі біжать. Віра закінчила школу і пішла до міста вчитися. Дід залишився один, визирав у вікно і листи писав. Бувало напише листа, прийде на пошту і вартує аж поки машина з листами не сховається з виду. А коли отримає відповідь від внучки, то весь світиться радістю.

До зими зовсім зліг дід, сусідка Марія за ним доглядала, годувала і допомагала як могла. Останній лист Петровича вона писала під диктовку …

«Дорога моя Вірочко, онучка моя мила. Не дочекаюся, мабуть, тебе до зимових канікул, а поговорити хотілося б. Донечка, не сердься вже на старого, що не сказав раніше тобі. Ось лишень зважився. Тебе з дитбудинку взяв, не рідний я тобі. Матінки твоєї в 1942 ще не стало, батько теж поліг, шкода тебе було, я вимолив тебе, на коліна встав і забрав. Не мав я від тебе це приховувати, Вірочка, але коли маленькою була, не наважився розповісти, тепер ти доросла, повинна зрозуміти мене. На цьому прощаюся. Дідусь твій, Петрович ». В останню путь Петровича всім селом проводжали, а через три дні внучка приїхала. Не встигла. Віра кинyлася до дідового горбику і мовчки сиділа, а потім полилася, немов струмок пісня. Та, що любив дідусь найбільше.

читайте також: Соковиті “Ледачі голубці” в духовці. Швидко легко і дуже смачно

– Співає, – тихо сказала Марія, – Петрович просив наостанок, нехай послухає …

You cannot copy content of this page