— Нащо ж воно мені так пізно. – сумував Олег,- Це ж треба закохатись в доньчину подругу? Дівчата й далі безтурботно щебетали, а Олегу не до сміху За матеріалами Волинська газета
Кохання, що запізнилося на 18 літ Оля і Поля були найкращі подруги. З першого класу – нерозлийвода. І навіть зараз, коли обом уже по 18-ть, не можуть дня одна без одної провести. Тож хай би за тисячі кілометрів були, все одно Інтернетом зв’язуються.
А сьогодні тато сказав Олі: летимо на острови відпочивати. Та доки Оля скакала і плескала, Олег попередив:
– Але ніяких мобілок, планшетів чи інших благ цивілізації. Тільки сонце, море і ми!
– Тату, – заскиглила Оля, – що ж я там цілих десять днів робити буду?
– Купатися, засмагати, з мамою пліткувати.
– З такими розкладами я краще вдома залишуся. Полю попрошу в нас пожити – ми собі раду дамо.
– Ну, якщо вже так, то давай Полю з нами візьмемо, – запропонувала мама. – Тоді й тобі компанія буде.
…Через пару днів, коли аеропорт «Борисполя» залишався все нижче і нижче, Поля сама собі не вірила, що вперше в житті побуває на екзотичних островах.
– Шкoда, що маму в останню мить викликали до Німеччини, – зітхнула Оля, – але ж ти, тату, не даси нам сумувати. Правда?
– Правда…
Олег і сам здивувався, наскільки класно було йому в компанії юних супутниць. Замість гріти пузо на сонці чи булькати nиво, 40-річний чоловік пірнав, бігав із волейбольним м’ячем, сипав анекдотами. А одного вечора, десь роздобувши гітару, просто зачарував дівчат забутими піснями його молодості.
– Тату, а чому ти до Полі ставишся, як до чужої. Ти ж нам обом, як батько, – коли вони троє пили кoктейль, запитала Оля. І тут ще почервоніла. Бо рідного батька в Полі не було. Тож ці слова могли обрaзити подругу.
– Та нічого, все гаразд, – розiрвала незручну мовчанку Поля.
Однак, відтоді Олег старався більше уваги приділяти Полі. Дитина ж справді ніколи не знала батьківської турботи.
А дівчина так само щиро відповідала взаємністю.
Спершу Олег ніяковів, коли обоє дівчат цілували його у щічку за щойно принесене морозиво, чи брали під руку, коли гуляли вечірнім узбережжям. Але за пару днів чоловік не просто звик до такої уваги. Навпаки: піймав себе на думці, що чекає ніжних Поліних доторків, сором’язливих поцілунків, навіть її запаху, полунично-квіткового.
Через десять днів вони їхали з аеропорту засмаглі та щасливі. Дзвінкими голосами дівчата співали якусь модну пісеньку і просили в Олега «додати його низьких тонів». Ось і вдома: «Волинська область». Та щойно перeтнули вказівник, як чоловік ніби в реальність повернувся. Він лише зараз згадав, що вдома чекає дружина і що теща просила привезти їй слоника. Друзі вже дзвонили і запрошували на рибалку, а бухгалтер із фірми перепитала про перерахунок коштів.
«Невже це тільки сон? Казка, яка ніколи більше не повториться? – думав сам до себе. – Невже не буде більше райського блаженства? Торкань, що стрyмом проδивали тiло? І поцілунків Полі?…»
– Тату, щось не так? – вловивши Олегів сумний погляд, перепитала Оля.
– Ні, все нормально. Просто… роботи багато назбиралося.
Дівчата далі безтурботно щебетали. А Олег їхав і думав: що ж тепер буде із його таким запізнілим коханням?…
Поліна РУДЕНКО.
