Приїзд подруги справді був для мене подією, адже ми й не бачилися давно, та й не таке вже й у мене насичене життя, щоб казати інакше: дім-робота-дім. А тут Оля з Італії приїжджає зуби лікувати на цілий тиждень! Ото ми вже наговоримося, находимося по наших місцях, згадаємо наших, може й зберемося нашою компанією.
В таких приємних клопотах мені минув час до її приїзду. Я спитала її попередньо, що вона хоче аби я їй приготувала.
– Оттак сумую за нашим борщем, приготуй борщу і вареників з картоплею, з сиром і кропиком!
– Буде зроблено, – сказала я їй і кинулася на базар за всім смачненьким, особливо за сметанкою домашньою.
Крутилася я на кухні два дні, бо ніхто мене з роботи не звільнив. Як і від домашніх справ. Добре. Що діти поїхали вчитися і менше мені було клопоту. Чоловік бачив. Як я по хаті пурхаю і нервую, коли він під руки дивиться і каже:
– Можна подумати до нас королева їде, що ти так переживаєш.
– Не королева. А людина не пробувала нашого домашнього роки, де тобі зрозуміти. Як важливо для жінки аби її бажання збулися!
Чоловік головою похитав і пішов геть.
З одного боку він був правий, я вже надто хвилювалася і хотіла вразити подругу хай не своїм достатком, то хоч смачною їжею. Оля самодостатня жінка, повірте. Гарно виглядає і не шкодує для себе нічого, це все видно по її фото, які вона виставляє. А я чи м можу похвалитися? Живемо з чоловіком двадцять три роки разом, двоє дітей вчимо, на дачу влітку їздимо. От і вся історія моя.
Можу більше перераховувати, чого у мене нема, починаючи від колишньої фігури і закінчуючи здійсненими мріями, але то вже тоді буду говорити, коли ми будемо по душах з нею розмовляти, а поки головне її зустріти.
Настав день її приїзду, але Олі не було.
– Ти де?, – не витримала я.
– Слухай, я затримаюся у Львові на кілька днів. Мене в гості запросили. Я тобі зателефоную, коли буду, – сказала Оля і поклала слухавку.
Я дивилася на гору вареників, на сметанку і борщ… Страви не хитрі, але й часу займають… Хіба за це можна ображатися? Хай відпочиває, то ж Львів. А не наше смт.
Один чоловік був радий:
– Давно ти такого борщику не варила, перець додала, так? Я відчуваю. І реберця. Смакота…
Оля приїхала лише тоді, коли мій Василь доїв борщ, вареники й я помогла. Подруга приїхала без попередження, тому я лиш очима закліпала. Коли вона сказала, що в місті і хоче у мене переночувати.
– Не хочу йти до батьків. Ти ж знаєш мою ситуацію, – сказала вона, завозячи речі в квартиру.
Вона не пробачила батькам, коли ті стали на сторону зятя і вона була змушена поїхати на заробітки, щоб самій заробити на окреме житло. Але поки не заробила.
– А в тебе все таке… як було, – сказала вона, оглядаючи мою звичайну квартиру, – тепер я розумію, чому ти така вірна і постійна. А ти просто в цьому всьому живеш і змирилася.
– Що ти маєш на увазі?
– Господи. Стільки років з одним і тим же чоловіком. Мені здається, що ви ще в школі за руки трималися. Я б так не змогла. А тепер бачу, що тобі так зручно – нічого не хотіти і жити з тим, що й є. Та й сама ти, подруго, теж така собі. Тобі треба нарешті отямитися, взяти себе в руки, бо я тебе просто не впізнаю. Ти колись такою не була.
Я лиш рота відкривала і закривала як риба, а Оля продовжувала коментувати диван, на якому мала спати ці дні.
– Ні, це ж ще твоєї бабусі чи що? Кожну пружину чути.
– Можеш піти в готель, – сказала я.
– Що? Тільки не кажи, що ти на правду образилася, це вже геть не конструктивно, подруго. До речі, а чоловік твій де, чому гостю не зустрічає.
– Він затримується на роботі.
– І часто, – підняла брову подруга.
– Часто, бо у нього дуже багато замовлень.
– Все мені ясно з тобою.
– Що тобі ясно?
– Ні, ти серйозно? Тобі чоловік під носом гуляє, на інших гроші витрачає, а ти ось така живеш, бо звикла. Ти звикла до своєї пів порції! Нічого не хочеш і нікуди не прагнеш.
Я сиділа і не знала, що й робити. Радості від зустрічі не було, я приготувала на стіл бутерброди і яєчню зробила, але Оля спитала, де ж той борщ, який я їй обіцяла. У мене на очі навернулися сльози.
– Тобі краще піти, – сказала я їй.
– З цих хоромів? Та з задоволенням! Подруго!, – останнє вона мені наче виплюнула в душу.
Я глянула на себе, чоловіка, квартиру її очима і так само відчула, що це все таке мізерне, нема на чому оку зачепитися, похвалитися, вразити. Невже подруга права і я просто змарнувала своє життя та хапаюся за те, що маю, бо на більше не здатна? Що ви на це скажете?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
