Правильний вибір.
— Костю, мені треба тобі щось сказати. — Настя, посміхнувшись, подивилася на хлопця, що сидів навпроти.
— І мені теж, треба тобі щось сказати. – відповів Костя, відвернувшись до вікна, за яким шуміло вечірнє місто. А в кафе, де вони сиділи було тихо та небагатолюдно.
— Тоді давай ти перший. — Настя відсунула чашку з чаєм і приготувалася слухати.
— Настуню, ти тільки зрозумій мене правильно. Так буває. — Збиваючись, почав Костя. – Ти чудова дівчина. У тебе все буде добре. – Настя неспокійно насупилась. – Я люблю іншу. Ми розлучаємося. – на одному подиху випалив Костя.
— Але я не розумію. – Від хвилювання Настя почала затинатися. Руки її метушливо стукали по столі, то тереблячи серветку, то рухаючи прибори.
– Заспокойся. Все не так погано, як тобі здається. Ти теж зустрінеш свою людину. Ми різні, зрозумій. Може, я ніколи й не любив тебе. Я сам не знаю, але зустрів її та зрозумів, що не можу бути з тобою.
Настя мовчала, дивлячись на полірований стіл.
— Ти зла на мене не тримай. І повернути мене не треба намагайся. Все вирішено. – Костя встав, дістав із кишені гроші, поклав на стіл. – Тут вистачить розплатитись і на таксі. Вибач мене.
Кожну фразу Настя супроводжувала легким кивком голови, але очей зі столу не зводила. Чубчик закривав її поникле обличчя.
— Прощавай. – Сказав Костя, переминаючись з ноги на ногу. Він чекав сліз, можливо, докорів. Але Настя мовчала і він не знав, як піти. Але все-таки за кілька секунд розвернувся і попрямував до виходу.
— Ваш рахунок. – Почула Настя за кілька хвилин голос офіціанта. Вона звела очі. Великі, блакитні, вони здавались нині скляними.
— Так, вибачте. – Настя простягла гроші. Офіціант пішов. Настя була при надії. Про це вона й хотіла повідомити сьогодні Костю. Але зрозуміла, що навіть якщо скаже після його слів, навіть якщо Костя з благородства не покине її, то все це буде не справжнє. Як би вона змогла жити із ним, знаючи, що він із нею з жалю, а не з любові.
Вони зустрілися два роки тому. Настя навчалася у педагогічному, Костя був на шість років старший. Вона одразу закохалася в нього, такого гарного, амбітного. Йому теж сподобалася блакитноока красуня. Почали щодня бачитися. Насті здавалося, що все добре, йде своєю чергою. Вона навіть не допускала такого фіналу. Але сталося, як сталося. Потрібно було думати, що робити далі. На носі були іспити та захист диплома.
Настя любила дітей та обрану професію. Так, термін маленький, але це вже життя. Але щоб виховати і підняти на ноги це життя, як не крути, потрібні гроші. Диплом за три місяці. Навіть якщо потім вдасться кудись влаштуватися, хоча таких беруть неохоче, бо поява маляти не за горами. Копійчана допомога? Думки Насті забігали вперед. Що чекає на неї і дитину?
Настя жила з матір’ю та вітчимом. Вони не дуже цікавилися її життям. Скільки себе пам’ятала Настя, мама постійно намагалася влаштувати своє особисте життя, одразу ж, як батька не стало. Кілька років тому у їхній родині з’явився вітчим. Людиною він був стриманою і мало емоційною, і навіть не намагався порозумітися з падчеркою. Але все ж ближчої людини від матері у Насті нікого не було. Тому, прийшовши додому, вона розповіла все. Мама на мить замислилась. Потім, дивлячись у розгублені очі дочки, повільно промовила:
— Є безліч сучасних способів. Ти ще молода. А зараз ну зовсім не час, сама ж розумієш.
У Насті задзвеніло у вухах.
— Марино, ми запізнюємося. – пролунав з передпокою нетерплячий голос вітчима. Мама розвела руками, винувато посміхнувшись, і поспішила на вихід.
Настя залишилася одна в напівтемряві кімнати. Що ж робити? Окрім матері з рідні у Насті була лише бабуся. Мама батька. У дитинстві Настя часто їздила до неї із батьком. Потім, коли батька не стало, їздити в село перестали. Мати неохоче підтримувала стосунки зі свекрухою. Настя пам’ятала своє сільське дитинство. І у старших класах почала їздити до бабусі сама, електричкою. Часто спілкувалася з нею по телефону. Бабуся завжди була такою доброю, теплою та затишною. Але Насті раптом стало соромно, як вона зізнається їй у всьому?
Настя розмірковувала до вихідних. А в суботу вранці сіла на першу електричку.
Бабуся привітно зустріла несподівану гостю:
— Насте, радосте моя, що ж не попередила? Я б пиріг твій улюблений спекла.
— А от тому й не попередила, щоб ти не метушилася ще раз. – Обіймаючи бабусю, відповіла Настя.
— Ну як ти? Як навчання? Що нового? – Бабуся за чаєм засипала Настю запитаннями.
Настя виклала все на чистоту. Бабуся слухала мовчки й уважно.
— А можна, якщо хлопчик буде, Сергійчиком назвемо, на честь діда? – спитала бабуся, коли Настя закінчила. Сергієм звали Настиного батька. – Навчання закінчиш і до мене перебирайся. У нашій школі на учителів завжди є попит. До міста молоді їдуть. А місцевих дітлахів вчити нема кому. Ти працюй, а я няньчитися буду.
Настя із захопленням підскочила і міцно обняла бабусю.
— Не бійся, виростимо. Не пропадемо. – шепотіла бабуся, погладжуючи по спині онучку.
— Пропоную на весняних канікулах поїздку до обласного музею. Хто “за”? – Анастасія Сергіївна питально подивилася на нечисленних батьків своїх другокласників, присутніх на батьківських зборах.
З того суботнього ранку минуло шість років. У Насті справді народився хлопчик. Копія батька — темноволосий, кароокий. Перший рік, щоразу дивлячись на сина, Настя згадувала Костю. Іноді їй хотілося, щоб він дізнався, який чудовий син у нього підростає. Але вона не піддавалася емоціям. А потім нове життя сповнене турбот про Сергійка і п’ятнадцять її перших учнів поступово стерло сумні спогади. Життя тривало. Життя переповнювало рідістю і тішило.
Батьки підтримали ідею. Їм подобалася молода активна вчителька, яка постійно прагнула урізноманітнити дозвілля їхніх дітей.
— Настюш, тобі з вечерею допомогти? – пролунав із передпокою голос Павла.
— Не хвилюйся, майже все готово! Краще Сергійка додому зажени, він у палісаднику черв’яків копає, пам’ятає, про вашу рибалку. – зі сміхом озвалася Настя, знімаючи з плити сковорідку з котлетами. – Руки мийте і за стіл.
З Павлом вони познайомилися, коли Сергійкові було три роки. Простий, добрий, усміхнений Павло швидко завоював серце Настуні, що вже переболіло. З Сергійком вони теж швидко потоваришували. Хлопчику не вистачало чоловічої присутності. Через рік Павло та Настя розписалися. Настя із сином переїхали від бабусі до будинку Павла. «Знаєш, Павле, мені іноді страшно стає, що у нас так все чудово. Хіба ж буває так? – спитала якось Настя, коли вони теплим літнім вечором сиділи на веранді. «Тільки так і має бути. Добре. Тільки так буде. Навіть краще» – відповів Павло і дзвінко цмокнув Настю в ніс.
— Мам, я тобі завтра найбільшу щуку спіймаю! – Пообіцяв Сергійко, коли сіли вечеряти.
— Я думаю, у тебе неодмінно вийде. – підморгнула Настя синові. – Ви після риболовлі одразу до бабусі заїжджайте, я там буду. Допоможу у господарстві. А вже якщо улов буде, то краще за неї рибний пиріг все одно ніхто не приготує. – звернулася Настя до чоловіка. – Та й, до речі, на канікулах вирішили із класом у музей до міста з’їздити. Сергійка з собою візьму.
— А що там у музеї? – зацікавився маленький непосида.
— Бивні мамонта. – Змовницьки прошепотіла Настя.
Після екскурсії до електрички залишалося ще багато часу, і Настя вирішила влаштувати дітлахам прогулянку парком. Місто було їй добре знайоме, вона розповідала про нього не гірше екскурсовода. Діти уважно слухали і дивилися на всі боки. Настя не одразу помітила знайоме обличчя. Костя стояв біля машини на виході з парку, нервово поглядаючи на телефон. Він майже не змінився з їхньої останньої зустрічі. Поки Настя роздивлялася Костю, до нього квапливо підійшла гарна брюнетка.
— Ну, скільки можна? Вічно доводиться на тебе чекати! – Костя розгнівано глянув на неї. – Чудово знаєш, що й парковка тут платна, я вже стою півгодини!
— А ти можеш, хоч раз нормально говорити до мене? – огризнулася брюнетка. – І якби хтось більше заробляв, то не переживав би щодо платних парковок. А якби ще більше, то мені б не довелося ходити на роботу і затримуватися там. – Брюнетка махнула рукою у бік високої офісної будівлі, звідки вона мабуть і прийшла.
— У тебе одні гроші в голові! Я і так працюю не покладаючи рук! Якби хтось менше витрачав!
— Ой, все! Як же ти набрид! – Перебила брюнетка і вмостилася в машину.
Костя щось буркнув собі під ніс і теж сів у машину. Настю він не помітив.
— Діти, увага, зараз переходитимемо дорогу! – звернулася Настя до учнів, перераховуючи, чи всі на місці.
Сергій взяв її за руку, і вся група попрямувала до пішохідного переходу. Настя йшла посміхаючись. Її гріла тепла долоня сина в руці і думка про Павла, який чекає на них вдома.
Автор: Svitlana Нess.
Фото ілюстративне.
