Світлана почервоніла від сорому, у скронях застугоніло, долоні стали вологими. Вона зрозуміла, що чоловік мав рацію: збирати всіх родичів за одним столом погана ідея.
Треба було святкувати вдома, по-сімейному, але тепер уже пізно і їй треба розбирати ту ситуацію яка склалась.
– Рахунок у кафе самі оплачуйте, нам нічого не сподобалося, – заявили батьки, встаючи з-за столу.
Світлана витирала пил на верхніх полицях стелажу, коли задзвонив телефон. Вона спритно зістрибнула з табуретки і нашвидкуруч витерла руки об фартух.
– Алло, – весело сказала вона, побачивши робочий номер чоловіка на дисплеї, – як ти?
— Нормально, у мене мало часу, я швидко, — у слухавці було чути вуличний гул, — батьки до міста приїжджають, хочуть з нами зустрітися за вечерею, я ось зараз вискочив за квітами, сьогодні ввечері зайду до них після роботи привітатись. Що думаєш?
— Ну, зайди, звичайно, я не проти.
— Та я про вечерю, Світлано! – не дав договорити чоловік її чоловік, – зробимо?
— Слухай, може, в кафе? Просто так все спонтанно вийшло, треба закупити продукти, — Світлана задумалася, — та й новий гарнітур ще не приїхав, а старого ми вже позбулися. Не будемо ж ми та батькам на тумбочці накривати.
– Ай, слухай, точно! Я й забув, добре, що тобі подзвонив!
— Завжди будь ласка, — знову засміялася Світлана.
– Тоді займешся пошуками кафе? Ну там, щоби пристойно, смачно?
– Звичайно, все зроблю, – Світлана розуміла, що чоловік поспішає і намагалася його не затримувати, – не хвилюйся, беру під свою відповідальність.
Хоча Світлана та Павло були одружені вже п’ять років, вона не дуже добре знала його батьків. На її пам’яті вони приїжджали лише кілька разів, зупинялися у родичів, приїжджали до них на чай — нічого особливого.
Батьки як батьки. Запитували, коли ремонт закінчать, як на роботі справи — звичайні розмови. Тому Світлана не надто переживала про майбутню зустріч.
Ну посидять, побалакають, поїдять. Ніщо не віщувало неприємностей і Світлана почала шукати кафе.
Увечері Павло повернувся із зустрічі з батьками у піднесеному настрої.
— А ти чого це так сяєш? – Поцікавилася Світлана.
— Мама, виявляється, приїхала на обстеження і все добре. Прекрасно, правда? А вони собі такого надумали, ти не уявляєш! — заторохтів Павло, наливаючи собі чай.
— Ой, як добре.
— Так, і не кажи, до речі, про людей похилого віку. Ти знаєш, мої родичі теж з нами вечеряють, — Павло захрумтів печивом.
— Ой, я ж нікого й не знаю до пуття, — захвилювалася Світлана.
— Ну то й познайомишся. Вони нормальні усі, адекватні. До того ж це просто вечеря. Пролетить і не помітиш.
— Тобто, стіл бронювати на чотирьох?
– П’ятьох, ще буде племінниця з боку тітки.
— Стій-но, — насупила брови Світлана, — це не та, з якою тебе одружувати збиралися?
— Ой, та це справи давно минулих днів, забудь, — відмахнувся чоловік, але Світлані надто добре в’їлася в пам’ять ця історія.
Розповів про своє минуле їй сам Павло. Незадовго до зустрічі зі Світланою батьки його активно сватали до Надії, родички дружини дядька. Нібито наречена хоч куди, з наречених черга стоїть, а вона на Павла все заглядається.
Світлана бачила її на спільних сімейних фото і Надія здавалася їй реальною конкуренткою. Товста русява коса, величезні блакитні очі з довгими віями, норовливо кирпатий носик і струнка постать.
Світлана, звичайно, була рада, що Павло дістався їй, але не втрималася і запитала його тоді, чому у них не склалося. Він відповів, що Надія просто не в його смаку.
Тоді дружину це пояснення влаштувало, але тепер, коли вона мала сидіти за одним столом з нехай колишньою, але все одно суперницею, вона серйозно напружилася і подумала, що не заважало б виглядати трохи краще, ніж зазвичай.
Наступного дня Світлана особисто поїхала до обраного кафе, щоб спробувати їжу та оцінити обстановку. Відповідальність зашкалювала і дівчина вирішила контролювати все, до чого зможе дотягнутися.
Але вже за обідом вона трохи розслабилася. Їжа була чудова, офіціанти привітні і усміхнені, навколо панувала чистота, а рахунок за міськими мірками, був навіть скромний.
І якщо сукню вона обирала з домашнього гардеробу, то все інше вимагало запису та особистого візиту, тож час до вихідних пролетів непомітно.
— Паш, батьки на таксі поїдуть? — крикнула Світлана чоловікові, застібаючи золотий браслет на зап’ясті.
– Ні, пішки. Тато взагалі не любить витрачатися на таксі, ресторани, коротше на все, до чого ми звикли у великому місті. Він вважає, що це розкіш для багатих, а йому добре пішки, та з маминим борщем. — голосно відповів Павло з іншої кімнати.
— Але ж ми.
— Ні, не хвилюйся, це не про сьогодні! Ми цю тему вже обговорили однозначно йдемо в кафе. До речі, про всяк випадок я завів тему про те, на який бюджет шукати заклад. Мама сказала, що нехай буде на наш вибір, вони рідко у місті бувають, можуть і відпочити.
– Фух, – видихнула Світлана, – а я вже думала будуть питання. Ну, все, я готова.
Світлана вийшла до чоловіка і він мало не випустив запонки з рук від подиву. Червоне плаття, локони темного волосся спадали на плечі і закривали ключиці. Давно він не бачив Світлану такою щасливою, ошатною і трохи схвильованою, немов на першому побаченні.
Незважаючи на те, що Світлана і Павло прийшли в кафе раніше за намічений час, рідня вже чекала їх за столиком.
На останній Світлана загострила особливу увагу, адже вона очікувала побачити біляву королівну. Але Надія справді змінилася. З стрункої дівчина з хитрим поглядом, вона перетворилася на дорослу тітоньку.
— Павло, ти впізнав мене, сонечко? — почала Надія.
Світлана подивилася на рідню. Вікторія Іванівна кивала з щасливою усмішкою, дядько Мишко з тіткою Олею встали в чергу на обійми з Павлом.
Коли всі заспокоїлися і сіли за стіл, родичі заявили, що вже зробили замовлення не чекаючи подружжя, яким, до речі, слід поспішити, бо їх обслуговують надто повільно, як висловилася Надія.
Світлана замовила теплий салат, Павло — пасту з грибами. І тут принесли їжу. Виявляється, родичі почували себе вільніше, ніж сторона, що запрошує, і не стали відмовлятися від медальйонів з телятини, лосося від шефа і морських гребінців. І це лише замовлення Геннадія Андрійовича.
Світлана подумала, що відпочивати батьки Павла справді вміють.
Незважаючи на наполегливі пропозиції відпочити по-справжньому, Світлана з Пашею замовили собі по склянці мінеральної води з лимоном, чим викликали невдоволення дядька Михайла.
— Ну, ви як хочете, звичайно, але недобре так поводитись. Ніби щодня бачимося, їй-богу!
Ще не подали гаряче, як Надія пішла танцювати, потягнувши за краватку Павла. Він відмовлявся як міг, але Надія не здавалася. Павло поступився.
— Така пара була, — мрійливо сказала Вікторія Іванівна, — він мало не одружився з Надією, та обставини завадили.
Світлана чудово розуміла, що вона і є ті самі «обставини», але виду не подала.
— Ой, не кажи, Віко, — підтакувала їй тітка Оля, — якими очима він дивився на неї, пам’ятаєш?
— А як же! Якби все склалося, не було б у неї того невдалого шлюбу. Була б і зараз щаслива.
– Ой так, бог милував розлучитися з таким чоловіком, як їй попався. Ну нічого, все позаду. Настав час заново життя будувати, з чистого аркуша починати, — хитала головою тітка Оля.
— А може й не з чистого, може й старе згадати, — хитро посміхнулася Вікторія Іванівна і поглянула на Світлану.
Світлана слухала ці розмови і думала про те, як сильно вони її, мабуть, не люблять, раз влаштували всю цю виставу. Але Світлана вірила чоловікові, до того ж, влаштовувати сцени було безглуздо, вона мовчала, вдаючи, що не розуміє контексту розмови.
Повільний танець закінчився. Надія і збентежений Павло повернулися за стіл.
— У мене риба завітрилася, поміняйте, — невдоволено покликав офіціанта Геннадій Андрійович.
– Тату.
– Що тату? Я це їсти не буду, край.
Надія ж тим часом сама посунулася ближче до Павла. Але той лише відсунувся у відповідь.
— Мені добре поруч із дружиною, дякую.
— Гаразд, ну, розкажи про своє життя? _ раптом почала мама Павла. – Як ти останнім часом? Які плани? Ось, Надія в місто думає переїхати, можливо б ви якось так, разом, щось би вигадали. Подумали б над майбутнім?
— Мамо, може, змінимо тему? — Павло вже не приховував свого розчарування поведінкою рідних.
– Чому б і ні. Тільки ось каву замовлю.
Залишок вечора минув як у поганому кіно. Надія постійно намагалась бути ближчою до Павла, рідня поводилась навмисно голосно і намагалась не помічати Світлану.
Коли ж офіціант приніс рахунок, Павло сказав:
— Так, тут кругленька сума скидаємось, — Павло простяг папку Геннадію Андрійовичу, другою рукою потягнувшись до кишені.
Але батько не поспішав прийняти рахунок, навпаки, він уже натягнув піджак.
– Рахунок у кафе самі оплачуйте, нам нічого не сподобалося, – заявили батьки, встаючи з-за столу
— Тату, ми ж домовилися. Це не ввічливо. Ти як собі це узагалі уявляєш? — здивовано спитав Павло.
— Так, я справді був не проти відпочити, але в хорошому закладі. Не тут. — продовжував намовляти Геннадій Андрійович.
— Навіщо ж ви скільки всього замовили. Тарілки порожні. Де вам не сподобалось? – не стрималась Світлана.
Вона здивувалася тому, що Павло не спиняв її. Він здивовано дивився на батька.
— І де тут щось не так, покажи мені будь ласка, — сказав Павло, — моя дружина шукала найкраще місце, їздила, куштувала їжу, щоб бути впевненою, домовлялася про бронь на суботу, коли всі кафе й так заповнені. А що ви зробили? Привели Надію в надії на те, що я залишу сім’ю? Я одружений і мене в моєму житті все влаштовує.
Павло дістав гаманець, кинув на стіл дві купюри та взяв Світлану за руку.
— Ходімо, люба, нам час. Каву вип’ємо в іншому місці. Сюди тепер мені взагалі ходити буде соромно.
Більше батьки Павла до них не приїжджали, незважаючи на те, що продовжували бувати у місті у справах. Мама була ображена на сина за те, що вони з невісткою не прийняли їх гідно.
А Надія і досі для них найкраща із можливих невісток. Вони приймають її у своєму домі, запрошують на всі свята і щиро вірять в те, що колись вона все ж стане частиною їхньої сім’ї.
Цікаво, хоч колись, прозріють?
