Начальниця Насті було чудовою жінкою – весела, цілеспрямована і компетентна. Її рішення ніколи не залежали від її настрою, вона завжди була об’єктивна. І чому в такої впевненої в собі красуні нема кавалера – ніхто не розумів. Аліна, бухгалтерка, он вже на сорокарічний ювілей збирає гроші, а Ліна Василівна ще дівчина.
Настя працювала в видавництві недавно, вирішила змінити обстановку і переїхати в інше місто. Тікала від рутини, так собі, принаймні, говорила, але вона втікала від маминих очікувань. Мама ростила її одна, вкладала душу і гроші аби виросла Настя чарівною принцесою і таки перестріла принца з конем.
– Треба брати чоловіка в руки! – повчала часто, – А не надіятися, що він щось надумає, придумає чи досягне – як покрутиш, так і буде.
Але Настя крутити не вміла і не хотіла. Всіх кавалерів мама бракувала ще на стадії знайомства. І так влучно зауважувала кожну хибу, так чітко описувала майбутнє з кожним з них, що Настя боялася, що в мами є відьомські здібності. Вона перестала приводити кавалерів, та й не дуже вони й траплялися. Отож, Насті скоро тридцять, а родини й на горизонті нема – все друзі та подруги, робота, вечірки, чужі проблеми. Ну не може вона відмовити, коли хтось з одружених подруг просить чи з дитиною посидіти, чи щось купити… Отак від однієї сім’ї до другої затичкою, як зло коментує її мама.
З Ліною Василівною вони якось зійшлися спільними поглядами чи що, але працювалося Насті легко. Одного дня Аліна попросила забрати її сина з садочка, бо вона має здати звіт і буде допізна. Виховательку вона попередила, а Сашко тьотю Настю добре знав. Настя так спішила догодити подрузі, що забула сумку на роботі. Отак стоїть на зупинці і аж злість бере на себе. Ну от як так можна жити? І це з усім так. Не дарма її мама так переживає за її майбутнє. Наважилася підійти до людей:
– Я дуже перепрошую, чи позичить хтось гроші на проїзд, бо я забула сумку і отак вилетіла…
Люди байдуже на неї дивилися і Настя вже бачила, що біжить, висолопивши язика, через пів міста аби забрати малого. «Тільки не реви!», – гримала на себе, і чиясь рука всунула їй в долоню гроші.
– Дякую! Я віддам! Дайте номер телефону…
– Не варто.
– Чесне слово! Я не така…
Ведучи хлопчика додому, вона думала про те, а яка ж вона? Не випрошує ні в кого нічого чи не надіється на щось хороше в її житті? Сама не знає.
Як грім серед ясного неба пролунало запрошення Ліни Василівни на весілля!
– Колеги, все буде безбожно розкішно, тому готуйтеся і ніяких відмов не приймаю!
– Хто він? Як ви познайомилися?..
Ліна Василівна тільки сміялася, що познайомляться на весіллі. Колектив вернувся до роботи і Настя пішла з якоюсь справою в кабінет до начальниці.
– На твоєму лиці все можна прочитати, – розсміялася Ліна Василівна, – Питай!
– Та я … та всі вражені. Що тут питати?!
– Настусю, я вже стріляний горобець, тому тримаю подруг далеко від себе і своїх думок. Так, друзі важливі, але краще мати за друга коханого, ніж ревіти ночами, що подруга відбила в тебе хлопця.
Весілля було грандіозне і всі веселилися від душі. Настя відчула, що вірить. Вірить, що кохання не має віку, фігури, статусу. Воно або є, або ні.
– Не знав, що ви вмієте так усміхатися,- почула якийсь знайомий тембр.
– Ми знайомі, – глянула на чоловіка.
– Майже, але давайте познайомимося краще, – відповів чоловік.
Чи то атмосфера весілля заразна чи настав її час, але Настя відкрилася новому почуттю і Івану. Їй не треба було маминого пророцтва аби зрозуміти, що чоловік з чуйним серцем – найкраще майбутнє.
Фото ілюстративне.
