Наталя стояла біля входу в торговий центр, перевіряючи список покупок у телефоні. Потрібно було купити пральний порошок, нові рушники й щось на вечерю, але нічого зайвого. Вона поправила сумку на плечі й раптом завмерла.
Навпроти, біля кавового кіоску, стояв чоловік. Він порпався в гаманці, намагаючись знайти дрібні гроші. Сива потилиця, трохи згорблені плечі, поношена сорочка, яка колись, мабуть, була яскраво-блакитною. Коли він підняв голову, Наталя впізнала ці очі. Колись карі й глибокі, тепер вони здавалися вицвілими, обведеними сіткою дрібних зморшок.
Минуло двадцять років чи більше? Ні, не може бути більше, це ж було наче рік тому…
— Денис? — тихо запитала вона, сама не знаючи, навіщо.
Чоловік здригнувся, придивився. Кілька секунд він просто дивився на неї, наче намагався накласти цей дорослий образ на якусь стару фотографію у своїй пам’яті.
— Наталка? Оце так зустріч, — він нарешті знайшов монету, віддав продавцю й забрав паперове горнятко. — Давно не бачилися.
— Давно, — погодилася вона. — Років із двадцяти.
Вони відійшли трохи вбік, до затіненої лавки під липою. Денис пив каву великими ковтками, наче вона була йому життєво необхідна. Наталя розглядала його і не могла відвести погляду – як разюче він змінився, невже й вона теж?
— Ти як взагалі? — запитав він, не дивлячись на неї. — Чув, у місті лишилася.
— Живу потроху. Робота, родина, домашні справи,— вона знизала плечима. — Все як у людей. А ти? Ти ж ніби в Київ збирався, поетом мріяв стати…
Денис раптом коротко, сухо засміявся. Це не був веселий сміх — радше звук, що виникає, коли ламається щось сухе.
— Вірші. Хто про них тепер згадує? То дурниці були, помилки молодості. Київ не склався. Вернувся сюди через рік. Зараз на фірмі працюю, логістикою займаюся. Фури, накладні і водії вічно невдоволені.
— Тобі подобається?
— А кому воно може подобатися? — він нервово крутнув порожній стакан в руках. — Платять вчасно, і на тому дякую. Кредит за машину треба віддавати, за школу малій платити. Ти не уявляєш, скільки зараз коштують ці всі гуртки й англійська.
Наталя мовчала. Вона згадала той вечір у липні, коли вона простояла три години на старому вокзалі. Останній автобус поїхав, ліхтарі мигтіли, а вона все чекала, що він з’явиться з-за повороту. Потім була довга дорога додому пішки, стерті до мозолів ноги й відчуття, що світ просто розвалився.
— Слухай, — Денис нарешті підняв на неї очі. — Ти вибач, що я тоді… Ну, не приїхав. Тоді все так закрутилося. Я не знав, як тобі сказати.
— Можна було просто подзвонити, — спокійно відповіла Наталя.
— Та що б я сказав? — він роздратовано махнув рукою. — Що в мене вже інша була? Що вона сказала, що в нас буде дитина? Я злякався. Просто закрився в кімнаті й не виходив. Думав, само якось минеться.
— Минулося, — кивнула вона.
— Ну от і добре. Тільки життя — штука паршива, Наталко. Все не так, як ми тоді мріяли. Сім’я, побут цей вічний. Дружина постійно чимось невдоволена: то кран тече, то грошей мало, то я не так на неї подивився. Приходжу додому — і хочеться просто в стіну дивитися.
— Ти щасливий хоч трохи? — запитала вона, дивлячись, як повз них проходить молода пара з морозивом.
— Щастя? — він знову видав той самий сухий звук. — Та це казки для підлітків. Немає ніякого щастя. Є обов’язки, є втома і є вихідні, коли можна просто довше поспати. Все інше — вигадки тих, кому робити нічого.
Він підвівся, зім’яв горнятко й кинув його точно в смітник.
— Мені треба йти. Машина на сервісі, треба встигнути забрати до закриття, бо завтра зранку знову на об’єкт. Був радий бачити. Добре виглядаєш.
— До побачення, Денисе.
Наталя лишилася на лавці. Вона дивилася йому в спину — він ішов важко, трохи припадаючи на одну ногу. У її пам’яті все ще звучали рядки про босі ноги й ранкову росу, які він колись писав на звороті зошита з математики. Але цей чоловік, що щойно пішов, не мав до тих рядків жодного стосунку.
Вона відкрила список у телефоні. Пральний порошок, рушники, хліб. Треба було поспішати, поки в супермаркеті не почалися вечірні черги. Вона зімяла список і запхала в сумку. Треба купити продукти на голубці. Максим їх дуже любить, а вона не має часу їх готувати, каже, що він забагає. А сьогодні все купить і зробить. Для найкращого у світі чоловіка нічого не шкода – ні часу, ні зусиль, ні уваги.
Вона наче скинула з очей полуду і усміхнулася, щасливо усміхнулася.
