Треба на нього найперше продукти купити, замочити, варити і шум збирати, а потім чистий, як сльоза, розлити по тарілках і хай стине. Її холодець їдять мало не з тарілкою. На допомогу кликати нікого не буде, бо це її свято і хай люди прийдуть і насолодяться її кулінарними шедеврами, а не згадують, як стругали і мили. Свято має бути для всіх.
Найперше, продукти. Їх треба довго вибирати, де дешевше, де свіжіше, де не обдурять на вагах. Далі першочерговість приготування, що і коли, аби все встигнути. Субота вийшла просто пекельна, бо й торт пекла і нарізала і готувала. На день святкування встала десь о четвертій і до приходу гостей вся була мокра, загнана і змучена, але допомагати собі не дозволяла, бо ж «свято для всіх». Гості їли за обидві щоки, нахвалювали, виголошували тости за красуню-ґаздиню, а та лиш бігала від столу на кухню, то тарілки несучи, то страву подаючи.
Діти розбили вазу – позамітала, гостей перефотографувала, сама не хотіла, бо «трохи впріла» і зачіска розпалася. Всім подякувала за подарунки. Перепросила за незручності і відмовилася допомогти з посудом, бо вона сама порозкладає, що куди. Закрила двері і сіла в порожній залі. Сил на прибирання не було, ноги гуділи. Вона трохи віддихається і візьметься до роботи. П’ять хвилин.
Піднятися з заціпеніння поміг страх, що все скисне. Почала розпихати по баночках, лоточках, пакетиках, щось в морозильну камеру, щось в холодильник. А холодець її з’їли, от що значить вдається. Яка ж вона ґаздиня, що все так зробила: і гості ситі і грошей багато не витратила. Не вміють зараз молоді жити, не вміють.
– Як ти, імениннице?, – чує голос сестри, – Жива?
– Так. Місцями.
– Йдеш відпочивати? Чи ще маєш щось мити.
– Та все перемила, – бреше Наталя, – Потім позасихає – попробуй відтерти.
– Добре, що маєш вільний час. Бо я тут фільм дивлюся і чисто про тебе. Просто передивися перші десять хвилин, а далі можеш і не дивитися.
– Добре, як фільм називається?
– «Пазл» 2009 року, аргентинський.
– Добре. Зараз подивлюся.
– Ще раз дякую за гостину і будь щаслива!
– Дякую! Я така!
Ледве встає з крісла, бо посуд ще перемити. Але десять хвилин, то не так багато. Знаходить фільм і включає. Кожен кадр, наче сьогоднішній день. Наче, дивиться на себе збоку. Сльози заважають дивитися, витирає, ставить на паузу. Ні. Не може бути. Я ж така одна і неповторна, але не поцінована. Включає знову. Героїня, наче служниця бігає і прислуговує, подає, забирає, тільки, коли сама виносить торт і задуває свічки, ти бачиш перед собою номінальну господиню вечора, а по факту кухарку-служницю-посудомийку.
На світ дивиться вже стара змучена жінка, хоч їй лиш п’ятдесят.
Наталя біжить до дзеркала. Так і є. Вона така ж. Ці темні кола під очима, жирні пасма кучерів, ця постать зсутулена, перепрошуюча. Втома, втома вселенська, а не іменинниця. І згадки про свято у неї не буде – як таке фотографувати, загнане і старе.
«Ніяка ти не ґаздиня», каже собі і виключає світло на кухні. Включає фільм і дивиться до кінця. Хоче побачити чи ця жінка буде щаслива. Ні. Так і знала. Не була до тепер, то нема чого починати.
– Ти чого ще не спиш, – прокинувся чоловік.
– Думаю.
– Про що?
– Про себе.
– Щось новеньке, – буркоче і обертається на другий бік, щоб заснути.
– Сама вражена, – виключає вона світло.
Автор: Ксеня Ропота.
