fbpx
Історії з життя
Наталка скликає всіх на ювілей. П’ятдесят раз в житті, тому вся родина має бути разом, має бажати іменинниці щастя і здоров’я, і частуватися, і вихваляти її кулінарні можливості. Наталя вирішує, що зробить святкування вдома, бо і дешевше і лишиться їжі на тиждень. Чого по якихось ресторанах швендяти? Вона зробить свій фірмовий холодець і ще купа всього іншого, але головне, холодець

Треба на нього найперше продукти купити, замочити, варити і шум збирати, а потім чистий, як сльоза, розлити по тарілках і хай стине. Її холодець їдять мало не з тарілкою. На допомогу кликати нікого не буде, бо це її свято і хай люди прийдуть і насолодяться її кулінарними шедеврами, а не згадують, як стругали і мили. Свято має бути для всіх.

Найперше, продукти. Їх треба довго вибирати, де дешевше, де свіжіше, де не обдурять на вагах. Далі першочерговість приготування, що і коли, аби все встигнути. Субота вийшла просто пекельна, бо й торт пекла і нарізала і готувала. На день святкування встала десь о четвертій і до приходу гостей вся була мокра, загнана і змучена, але допомагати собі не дозволяла, бо ж «свято для всіх». Гості їли за обидві щоки, нахвалювали, виголошували тости за красуню-ґаздиню, а та лиш бігала від столу на кухню, то тарілки несучи, то страву подаючи.

Діти розбили вазу – позамітала, гостей перефотографувала, сама не хотіла, бо «трохи впріла» і зачіска розпалася. Всім подякувала за подарунки. Перепросила за незручності і відмовилася допомогти з посудом, бо вона сама порозкладає, що куди. Закрила двері і сіла в порожній залі. Сил на прибирання не було, ноги гуділи. Вона трохи віддихається і візьметься до роботи. П’ять хвилин.

Піднятися з заціпеніння поміг страх, що все скисне. Почала розпихати по баночках, лоточках, пакетиках, щось в морозильну камеру, щось в холодильник. А холодець її з’їли, от що значить вдається. Яка ж вона ґаздиня, що все так зробила: і гості ситі і грошей багато не витратила. Не вміють зараз молоді жити, не вміють.

– Як ти, імениннице?, – чує голос сестри, – Жива?

– Так. Місцями.

– Йдеш відпочивати? Чи ще маєш щось мити.

– Та все перемила, – бреше Наталя, – Потім позасихає – попробуй відтерти.

– Добре, що маєш вільний час. Бо я тут фільм дивлюся і чисто про тебе. Просто передивися перші десять хвилин, а далі можеш і не дивитися.

– Добре, як фільм називається?

– «Пазл» 2009 року, аргентинський.

– Добре. Зараз подивлюся.

– Ще раз дякую за гостину і будь щаслива!

– Дякую! Я така!

Ледве встає з крісла, бо посуд ще перемити. Але десять хвилин, то не так багато. Знаходить фільм і включає. Кожен кадр, наче сьогоднішній день. Наче, дивиться на себе збоку. Сльози заважають дивитися, витирає, ставить на паузу. Ні. Не може бути. Я ж така одна і неповторна, але не поцінована. Включає знову. Героїня, наче служниця бігає і прислуговує, подає, забирає, тільки, коли сама виносить торт і задуває свічки, ти бачиш перед собою номінальну господиню вечора, а по факту кухарку-служницю-посудомийку.

На світ дивиться вже стара змучена жінка, хоч їй лиш п’ятдесят.

Наталя біжить до дзеркала. Так і є. Вона така ж. Ці темні кола під очима, жирні пасма кучерів, ця постать зсутулена, перепрошуюча. Втома, втома вселенська, а не іменинниця. І згадки про свято у неї не буде – як таке фотографувати, загнане і старе.

«Ніяка ти не ґаздиня», каже собі і виключає світло на кухні. Включає фільм і дивиться до кінця. Хоче побачити чи ця жінка буде щаслива. Ні. Так і знала. Не була до тепер, то нема чого починати.

– Ти чого ще не спиш, – прокинувся чоловік.

– Думаю.

– Про що?

– Про себе.

– Щось новеньке, – буркоче і обертається на другий бік, щоб заснути.

– Сама вражена, – виключає вона світло.

Автор: Ксеня Ропота.

Фото автора RODNAE Productions: Pexels.

You cannot copy content of this page